любого дядька — це камінь, він склянки води мені не дав би, хоч би я подихав від спраги. Але нехай собі витворяє з диявольським шарварком в октаві, в септимі: г о н, г о н, гін, гін, ту, т у, т у, турлютуту — ті, що починають на цьому розумітись і не вважають шаламатню за музику, ніколи з цим не змиряться. Співати «Молитву» Перголезе[166] слід було б заборонити поліцейським наказом усім, незалежно від стану й становища. Цю «Молитву» треба було спалити рукою ката. їй-богу, ці кляті блазні зі своєю «Покоївкою-панною»[167], зі своїм «Траколло»[168] добре залили нам за шкуру сала. Колись «Танкред», «Іссе», «Галантна Європа», «Індія», «Кастор», «Ліричні таланти»[169] йшли по чотири, п'ять, шість місяців, виставам «Арміди»[170] кінця-краю не видно було, а тепер усе це сиплеться перед вами, як горіх. Тому Ребель і Франкер[171] аж гопки скачуть — кажуть, що все пропало, що вони знищені й що коли далі терпітимуть цей ярмарковий непотріб, національна музика к бісу зникне й провулковій Академії[172] лишиться тільки зачинити свою крамничку. У цьому є щось правдиве. Старі перуки, що ходять туди вже тридцять-сорок років щоп'ятниці, замість розважатись, як було колись, тепер нудяться й позіхають, самі добре не знаючи чому, питають самі себе й не годні відповісти. Чому би їм до мене не звернутися! Пророцтво Дюні справдиться, і з того, як воно йдеться, я голову даю собі стяти, коли за три-чотири роки, беручи від «Маляра, закоханого у свою модель»[173], у славетному провулкові бодай облупленого кота перестрінеш. Люди добрі! Вони зреклися своїх симфоній, щоб грати італійські симфонії. Вони гадали, що наважать свої вуха до цих симфоній без наслідків для своєї вокальної музики, так ніби симфонія супроти співу не є те саме — за винятком хіба бурхливості, спричиненої обсягом інструменту й рухливістю пальців, — що спів супроти дійсної вимови! Так ніби скрипка не наслідує співака, який сам почне колись, коли трудність заступить місце красі, наслідувати скрипку! Перший, хто заграв Локателлі, був апостол нової музики. Розкажіть ви кому іншому! Нас призвичаять до наслідування мови, пристрастей та природних явищ співом і голосом, інструментом — бо це ж увесь обсяг предмета музики, — і щоб ми зберегли наш смак до грабунків, списів, слав, тріумфів, перемог? Підставляй поли! Вони уявляли собі, що плакатимуть і сміятимуться зі сцен музичних трагедій та комедій, слухатимуть мову шаленства, ненависті, ревнощів, справжні скарги кохання, іронію і жарти італійського чи французького театру — і лишаться прихильниками «Рагонди» та «Платеї»![174] Взавтра з мішком! Що вони відчуватимуть раз у раз, як легко, гнучко, м'яко надається гармонія, просодія, еліпси й інверсії італійської мови до мистецтва, руху, експресії, зворотів співу й розмірного значення звуків, але й далі не помічатимуть, яка туга, глуха, важка, заклякла, педантична й одноманітна їхня власна мова! А так, так, вони переконували себе, що після того, як плакали разом з матір'ю, що горює за смертю синовою, після того, як тремтіли від наказу тирана, що велить забити людину, — їм не нудні будуть їхні феєрії, їхня нудна міфологія й солодкаві мадригальці, що виявляють кепський смак поетів не менш, як і вбогість мистецтва, яке їх терпить. Люди добрі! Цього немає й бути не може. Правдиве, добре, прекрасне має свої права, його заперечують, але зрештою схиляються перед ним. З того, що не позначено їх печаттю, захоплюються лише тимчасово, а потім починають позіхати. Позіхайте ж, панове, позіхайте досхочу, не соромтесь. Царство природи й моєї трійці, якої не здолають врата пекельні, — правдиве, що є Отець, який породжує добре, що є Син, з якого постає прекрасне, що є Дух Святий, — поволі встановлюється. Чужоземний бог смиренно сідає на олтарі: поруч краянського ідола, поволі зміцняється й одного чудового дня штовхне ліктем свого товариша — тарарах! шурхне ідол додолу. Отак само, як єзуїти, кажуть, християнство в Хінах та Індії насаджали: що там не кажуть янсеністи, а цей політичний метод, який іде до своєї мети без галасу, без пролиття крови, без мучеників, без жмутів вискубаного волосся, здається мені найкращим.
Я. Маєте за малим рацію у всьому, що оце сказали.
Він. Рацію? Тим краще. Але хай чорт мене вхопить, коли це з наміру. Само собою виходить. Я — як оперні музиканти, коли з'явився мій дядько. Якщо потрапив, на добрий час. Бо вуглярчук завжди скаже про своє ремесло краще, ніж уся академія і всі Дюамелі[175] у світі…
А потім узявся походжати, мурликаючи собі під ніс деякі арії з «Острова божевільних», «Маляра, закоханого у свою модель», «Коваля», «Позовниці»[176], і вряди-годи скрикував, зводячи руки й очі до неба:
— Яке гарне, чорт забирай, яке ж воно гарне! Та як можна, маючи пару вух на голові, ще й запитувати!
Він починав розпалюватися й співати тихенько, підносив голос, з часом більше розпалювався, потім з'явилися рухи, гримаси на обличчі й корчі в тілі, і я подумав: «Добре, хлопець шаліє, нова якась сцена готується…»
Справді, розітнувся голос: «Бідна моя голівонька…», «Пане, пане, відпустіть мене…», «О земле, прийми моє золото, прийми скарби мої, мою душу, мою душу, життя моє! О земле!..», «Ось миленький, ось миленький!..»[177], «Aspettare e non venire», «A Zerbina penserete», «Sempre in contrasti con te si sta»[178]. Він нагромаджував і плутав докупи десятків зо три італійських, французьких арій — трагічних, комічних, якого хочете характеру. То спускався баритоном у пекло, то, вдаючи фальцета, розтинав верхи повітря, наслідував ходу, поводження, рухи різних співочих персонажів, по черзі був шаленим, сумирним, владним, глузливим. Ось — дівчина плаче і він віддає всю її маніжність; он він — жрець, он він — король, тиран, він загрожує, наказує, лютує; он він — раб, він покоряється, він нишкне, горює, скаржиться, сміється, і ніколи не випадає з тону, розміру й сенсу слів та характеру арії.
Усі гравці облишили свої «бовдурці» й зібралися круг нього. До вікон у кафе знадвору поналипало перехожих, що спинилися від гуку. Регіт був такий, аж стеля розсідалася. Але він не помічав нічого, він провадив далі, охоплений навіженством і надпоривом, таким близьким до божевілля, що й не знати було, чи стямиться він, чи не доведеться кинути його на візника й спровадити простісінько до божевільні, співаючи уривок із «Плачів» Жомеллі[179]. Він з неймовірною точністю, правдивістю й запалом повторював
