Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

мав тисячі, випивав і був запанібрата з сотнями, а друга не мав жодного. Він не знайшов такої людини чи такої тісної компанії, щоб із нею по-справжньому сприязнитися. Життя в місті не схиляло до приязні, не те що на суворій Алясці. І самі люди тут були зовсім інакші. Ділків він ненавидів і зневажав, а з місцевими політиканами спілкувався тільки задля власної користі. Правда, їхня відвертіша брутальність була йому дужче до вподоби, одначе поважати їх він не міг, занадто були вони шахраюваті. В цьому культурному світі розписка, папірець важили більше, ніж слово, та й з папірцями ще доводилось стерегтися. Колись, на Юконі, було не так. Папірців там ніхто не визнавав. Казав чоловік, що він може викласти стільки й стільки — і йому вірили, хоч би навіть у покері.

Ларрі Гіган, гідний Гарнішій помічник у найкарколомніших операціях, людина майже без ілюзій і майже зовсім без лицемірства, міг би стати йому справжнім приятелем, якби вони менше різнилися вдачею. Цей своєрідний геній, правничий Наполеон з уявою й передбачливістю, ще багатшими, ніж у самого Буйного Дня, поза конторою не мав з ним нічого спільного. Увесь вільний час він просиджував над книжками, а Буйний День книжок і знати не хотів. Крім того, він без кінця писав п'єси, що з них жодна не потрапила ні до друку, ні на сцену. А на додачу — правда, Буйний День мав про те лиш невиразну підозру — Гіган регулярно, хоч і помірно, вживав гашиш. Життя його минало в хатній самоті, серед книжок, у світі фантазій. Природи, вільного повітря він не любив і не визнавав. У їжі й питві був поздержливий, як чернець, а всякі фізичні вправи ненавидів.

Отож, не маючи нікого ближчого, Буйний День розважався з гультяйськими компаніями. Коли урвались його недільні прогулянки з Діді, він почав чимраз частіше збавляти час із ними. Та й мур з коктейлів, щоб відгородитись від справ, він тепер ставив завзятіш, ніж перше. Велике червоне авто виїздило з гаража частіше, а для Боба, щоб не застоювався в стайні, він найняв чоловіка проїжджувати його. Перші роки в Сан-Франціско вів дозволяв собі передишки між справами, але теперішня, найбільша його операція не давала йому полегші й на день. Щоб довести до пуття таку велетенську справу, потрібно було не місяць, не два й не три. День у день виникали нові ускладнення, нові проблеми. І щодня, розв'язавши їх усі по-своєму швидко й рішуче, він сідав у червоне авто й від'їздив, трохи не зітхаючи на думку про те, що ось скоро він перехилить подвійний мартіні. Доп'яну він напивався дуже рідко — мав надто міцний організм. Він був із того найстрашнішого гатунку п'яниць, що п'ють постійно, свідомо й розмірковано і загалом поглинають куди більше алкоголю, ніж ті, що вряди-годи напиваються до нестями.

Пролетіло шість тижнів. Він бачив Діді лише в конторі й твердо тримався свого правила — не чіплятись до неї. Та на сьому неділю не зміг подужати своєї туги за нею. День був непогожий. Віяв сильний, рвучкий південно-західний вітер, і раз у раз зривався холодний дощ. Діді не йшла Буйному Дневі з думки. Вона ввижалась йому як жива: сидить біля вікна й шиє якісь жіночі витребеньки. Він навіть не випив свого неодмінного коктейлю перед сніданням. Враз набравшися духу, він вишукав у записній книжці номер її телефону й подзвонив. Відповіла йому донька господині, але за хвилинку він уже почув той голос, що його так прагнув чути.

— Я хочу вас тільки сповістити, що я зараз рушаю до вас. Я не хочу вдиратись, не попередивши, та й годі.

— Щось трапилося? — пролунав у трубці її голос.

— Скажу, як приїду, — ухилився він.

Не доїхавши два квартали, він висів із свого червоного автомобіля, пішки дійшов до гарного на три поверхи будинку, вкритого гонтом, і, повагавшись одну мить, рішуче подзвонив. Він знав, що чинить проти її волі й ставить перед нею нелегке завдання вітати як недільного гостя Блама Гарніша, мультимільйонера й героя скандальних газетних сенсацій. Та водночас Буйний День був певен, що вона зустріне його без ніяких «дурних баб'ячих фокусів», як він би висловився.

І він не помилився. Діді сама вийшла відчинити і, як завжди, стиснула йому руку. В чистому просторому передпокої він повісив на вішалку макінтоша й капелюха і обернувся до неї.

— Там зайнято, — пояснила вона, показуючи на покій, звідки чути було гомін молодих голосів, а крізь відчинені двері видніло декілька юнаків, — вам доведеться зайти до моїх кімнат.

І вона повела його до дверей праворуч. Увійшовши в кімнату, Буйний День ніяково спинився, неначе ноги йому приросли до підлоги, і прикипів очима до неї та до всього навколо, силкуючись водночас і не дивитись. Так він збентежився, що не чув і не бачив, як вона запрошує його сісти. То оце тут вона живе! Його вразило те, що вона так просто впустила його до себе, хоча нічого іншого він у душі й не сподівався. Велика кімната ділилась ніби на дві. Перша, де він стояв, правила, очевидно, за вітальню, а друга, що її він теж бачив, за спальню, хоч ніщо, власне, на те не показувало. Хіба дубовий туалетний столик із силою гребінчиків, щіточок та всякого жіночого дріб'язку, чепурненько розкладеного на ньому. Широка канапа з блідо-рожевим покривалом та високими подушками, — це, мабуть, ліжко, вирішив він, хоча таких ліжок ще ніде й ніколи не бачив.

Звісно, за ту хвилину збентеження він небагато розгледів, у нього тільки виникло загальне враження тепла, затишку й краси. На простій дубовій підлозі не було килима, тільки лежали вовчі та койотячі шкури. На мить його погляд прикувала до себе Венера, що стояла на фортеп'яно, вирізняючись проти шкури кугуара, прибитої на стіні.

Та найдужче вразила його сама Діді. Його завжди чарувала в пій якась особлива жіночність. Постать її, волосся, очі, голос, її манера заливатись сміхом, мов пташка, — усе сприяло тому враженню. Але тут, у своїй кімнаті, вбрана в легку хатню сукню, що вільно облягала їй стан, вона була саме втілення жіночності. Він звик бачити її тільки в чепурному англійському костюмі до блузки або в вельветовому вершницькому вбранні, отож теперішня Діді була для нього зовсім нова й несподівана. Вона здалась йому ніжнішою, гнучкішою і зграбнішою. Вона була невід'ємна частка всього цього хатнього затишку й краси, і сюди так само пасувала, як і до ділової конторської обстави.

— Будь ласка, сідайте, — ще раз