Стендаль - Червоне і чорне

мене. Якщо він почує найменший шум, я пропала, він вижене мене як останню негідницю, та я така й е.

— Ах! Ось вони, повчання пана Шелана, — мовив Жюльєн, — ти б не стала зі мною так говорити до мого злощасного від'їзду в семінарію. Тоді ти любила мене!

Жюльєн був одразу ж нагороджений за холоднокровність, з якою вимовив ці слова: він побачив, як його подруга миттю забула про небезпеку, яка їй загрожувала від чоловіка, бо її лякала далеко більша небезпека — сумніви Жюльєна щодо її кохання. День розгорявся швидко і заливав кімнату яскравим світлом. Жюльєн упивався втіхами задоволеної гордості, бачачи в своїх обіймах, мало не біля своїх ніг, цю чарівну жінку, єдину, яку він кохав і яка за кілька годин до того була пройнята тільки страхом перед грізним богом і всім своїм єством віддана своєму обов'язку. Вся її рішучість, підкріплена стійкістю, що не зраджувала її на протязі цілого року не могла встояти проти його мужності.

Скоро в домі почався рух, і пані де Реналь стривожила одна обставина, про яку вона раніше не подумала.

— Ця злюка Еліза зайде до мене. Що робити з цією довжелезною драбиною? — сказала вона своєму коханому, — Де сховати її? Я віднесу її на горище, — скрикнула вона раптом з якимсь завзяттям.

— Ось тепер я пізнаю тебе, такою ти була раніше, — захоплено сказав Жюльєн. — Але для цього треба пройти через кімнату лакея.

— Я залишу драбину в коридорі, покличу лакея й дам йому яке-небудь доручення.

— Придумай, що йому сказати, якщо він, проходячи коридором, помітить драбину.

— Добре, ангеле мій, — сказала пані де Реналь, цілуючи його. — А ти швиденько сховайся під ліжко, якщо без мене сюди зайде Еліза.

Жюльєна здивували ці несподівані веселощі. «Значить, — подумав він, — близькість реальної небезпеки не лише не лякає, а, навпаки, звеселяє її, бо вона забуває про своє каяття. Яка висока душа в цієї жінки! Є чим пишатись, пануючи над таким серцем!» Жюльєн був у захваті.

Пані де Реналь підняла драбину, що була явно заважка для неї. Жюльєн хотів допомогти їй; він милувався її гнучким станом, що аж ніяк не свідчив про велику силу, — коли раптом, без будь-якої допомоги, вона схопила драбину і винесла її так легко, наче це був стілець. Вона швидко піднялася з нею в коридор четвертого поверху і поклала вздовж стіни, потім покликала слугу і, щоб дати йому час одягтися, пішла на голубник. Коли вона хвилин через п'ять повернулась у коридор, драбини там уже не було. Куди ж вона поділася? Якби Жюльєна вже не було в домі, це зовсім не стурбувало б її. Але зараз, якщо її чоловік побачить цю драбину! Страшно подумати, до чого це призведе. Пані де Реналь кинулась шукати її скрізь. Нарешті вона знайшла драбину під дахом, куди приніс її і навіть, очевидно, сховав лакей. Це було щось дивне, й іншим часом вона дуже стривожилася б.

«Чи не однаково мені, — подумала вона, — що може трапитись через добу, коли Жюльєна вже тут не буде? Все тоді стане для мене безперервним жахом і каяттям».

В пані де Реналь майнула неясна думка, що для неї це буде смерть, — та що з того! Після такої розлуки, — вона думала, що назавжди! — доля повернула їй Жюльєна, вона знову з ним, а те, що він зробив, щоб добратись до неї, доводить, як він кохає її.

Вона розповіла Жюльєнові про пригоду з драбиною.

— Що я відповім чоловікові, якщо слуга скаже йому про драбину? — Вона на хвилину замислилась. — їм потрібно буде не менше доби, щоб знайти селянина, який продав її тобі. — І, кинувшись в обійми Жюльєна, судорожно стискаючи його, пані де Реналь скрикнула: — Ах, умерти, вмерти б отак! — І вона палко обціловувала його. — Та все ж я не хочу, щоб ти помер з голоду, — додала вона, сміючись. — Ходімо, я сховаю тебе в кімнаті пані Дервіль, вона завжди замкнена на ключ. — Пані де Реналь постояла на варті в кінці коридору, поки Жюльєн перебіг у кімнату пані Дервіль.

— Ні в якому разі не відчиняй, якщо постукають, — сказала вона, замикаючи його на ключ, — зрештою, стукати можуть хіба що діти, пустуючи в коридорі.

— Приведи їх у сад проти вікна, — попрохав Жюльєн, — дай мені радість побачити, почути їх.

— Добре, добре, — крикнула пані де Реналь, виходячи.

Незабаром вона повернулась з апельсинами, бісквітами, пляшкою малаги; поцупити хліба їй не вдалося.

— Що робить твій чоловік? — спитав Жюльєн.

— Пише якісь угоди з селянами.

Вже вибило восьму годину, в домі почалася звичайна ранкова метушня. Якби пані де Реналь не з'явилась, її почали б Скрізь шукати, отже, їй довелося покинути Жюльєна. Але скоро вона повернулась і, забувши всяку обережність, принесла йому чашку кави, — вона боялася, щоб Жульєн не помер з голоду. Після сніданку вона зуміла привести дітей під вікна кімнати пані Дервіль. Жюльєнові здалося, що вони дуже виросли, але стали якісь звичайні, схожі на інших; а втім, можливо, він змінився сам. Пані де Реналь заговорила з дітьми про Жюльєна; старший дуже приязно згадував свого колишнього вчителя й жалкував, що його немає, але менші хлопчики, виявилось, майже зовсім забули його.

Пан де Реналь того ранку не виходив з дому; він безперервно ходив сходами вгору і вниз, сновигав по всьому будинку, заклопотаний угодами з селянами, яким продавав картоплю. Аж до обіду пані де Реналь не могла знайти ні хвилини, щоб відвідати свого в'язня. Коли обід був поданий, їй спало на думку крадькома принести йому тарілку гарячого супу. І саме тоді, коли пані де Реналь тихенько підходила до дверей його кімнати, обережно несучи тарілку з супом, вона зіткнулась віч-на-віч з тим самим лакеєм, що вранці сховав драбину. Він теж тихенько скрадався коридором, здавалося, до чогось прислухаючись. Мабуть, Жюльєн необережно походжав по кімнаті. Лакей пішов, трохи зніяковівши. Пані де Реналь сміливо ввійшла до Жюльєна. Ця зустріч з лакеєм дуже сполошила його.

— Ти боїшся! — мовила вона йому. — А я готова зараз зустріти яку завгодно небезпеку — і оком не змигну.

Я боюся тільки одного — тієї хвилини, коли залишуся сама після того, як ти підеш, — і вона вибігла 8 кімнати.

«Ах! — вигукнув Жюльєн у захваті. — Докори сумління — ось єдина небезпека, яка лякає цю високу душу!»

Нарешті настав вечір. Пан де Реналь пішов у казино. Його дружина сказала, що в неї жахлива мігрень, пішла до себе в кімнату, поспішила вислати Елізу й швиденько підвелась, щоб випустити