Стівен Кінг - Мiстер Мерседес

Перша думка в нього — постукати її по спині, але він дивиться на майже геть доїдений біфштекс на кавовому столику поряд із залишком того, що, мабуть, було ідеально величезною порцією «викрутки», і розуміє, що постукування по спині нічого доброго не принесуть. Їжа не застрягла у неї в горлі. Якби ж то так.

Відновлюється той барабанний звук, який він почув, коли зайшов у дім — це починають поршнями ходити вгору та вниз її ноги. Це так, ніби вона марширує на місці. У неї вигинається спина. Злітають прямо вгору руки. Тепер вона марширує і одночасно сигналізує, що триочковий кидок був правильним. Одна ступня вилітає вперед, штурхаючи кавовий столик. Перекидається келих із її «викруткою»[246].

— Мамо!

Її кидає назад, на диванні подушки, потім уперед. Її сповнені болю очі дивляться на нього. Вона задавлено клекоче щось, що може бути, а може й не бути його ім’ям.

Що треба давати постраждалим від отруєння? Може, сирі яйця? Чи кока-колу? Ні, «кола» — то від розладу шлунка, а в неї зайшло далеко поза це.

«Треба мені встромити їй пальці в горло, — думає він. — Змусити її все вирвати».

Та тут починають виконувати свій власний марш її зуби, і він відсмикує назад вже було нерішуче простягнуту руку, натомість прикриваючи долонею собі рота. Він бачить, що вона вже майже на шмаття покусала собі нижню губу; ось звідки кров у неї на курточці. Частина її, принаймні.

— Брейїіі! — Вона ривками втягує в себе повітря. За тим звучить утробне, але зрозуміле: — Поони… ев’я… ои… ои!

«Подзвони дев’ять-один-один».

Він йде до телефону та знімає слухавку, переш ніж усвідомити, що насправді він не може цього робити. Думає про обов’язкові запитання, відповіді на які неможливі. Він кладе слухавку назад і різко обертається до неї.

— Чому ти пішла нишпорити там, мамо? Чому?

— Брейїіі! Ев’я… ои… ои!

— Коли ти це їла? Скільки минуло часу?

Замість відповіді вона знов починає маршувати. Голова в неї відсмикується назад, вибалушені очі секунду чи дві роздивляються на стелю, а потім голова знову смикається вниз. Спина в неї взагалі не рухається; враження, ніби голова в неї на кулькопідшипниках. Повертаються ті клекотливі звуки — звуки води, яка намагається прорватися крізь частково забитий стік. Рот її роззявляється, і вона вивергає з себе блювоту. Та падає їй у пелену з сирим «ляп», і, о Боже, наполовину то кров.

Він думає про всі ті моменти, коли йому хотілося, щоб вона померла. «Але ж я ніколи не хотів, щоб це було так, як оце зараз, — думає він. — Ніколи, щоб як зараз».

Одна ідея спалахує йому в мозку, немов яскравий самотній промінь понад розбурханим штормом океаном. Він може знайти, як її полікувати, в інтернеті. Геть усе є в інтернеті.

— Я про це подбаю, — каже він, — але мені треба спустися вниз на кілька хвилин. Ти просто… будь тут, мам. Спробуй…

Він мало не промовляє: «Спробуй розслабитися».

Він забігає в кухню, до дверей, що ведуть у його командно-контрольний центр. Там, унизу, він дізнається, як її врятувати. А якщо навіть не зможе, він не мусить дивитися, як вона помирає.

— 28 —

Слово, яким вмикається світло — «контроль», але, попри те, що він промовляє його тричі, підвал залишається зануреним у темряву. Брейді нарешті усвідомлює, що програма розпізнавання голосу не працює тому, що його голос звучить несхоже на себе, та хіба це дивно? Хіба це взагалі нахер дивно?

Натомість він користується вмикачем і спускається донизу — спершу пристукнувши за собою двері й ті звірячі звуки, що долітають з вітальні.

Він навіть не намагається активувати голосом батарею комп’ютерів, просто вмикає Номер Три кнопкою позаду монітора. На екрані починається зворотний відлік перед Тотальним Стиранням, і він зупиняє його, друкуючи свій пароль. Але засобів проти отруєння він не шукає; занадто вже пізно для цього й тепер, коли він сидить тут, у своєму безпечному місці, Брейді дозволяє собі це визнати.

Також він знає, яким чином це трапилось. Учора вона була хорошою, залишалась тверезою достатньо довго, щоб приготувати їм гарний обід, а отже, винагородила себе за те сьогодні. Надудлилася, як та хлюща, потім вирішила, що треба з’їсти чогось, аби їжа всотала пійло, перш ніж додому повернеться її медовий хлопчик. Нічого не знайшла ні в буфеті, ні в холодильнику такого, що потішило б її уяву. О, нумо, щось може бути в тому міні-холодильнику в гаражі? Безалкогольні напої не цікавили її, але, можливо, там лежить якийсь легкий закусон. От тільки знайшла вона дещо набагато краще — пакет «Беґґі», повний доброго свіжого фаршу.

Це призводить Брейді на думку стару приказку: коли щось може піти не так, воно не так і піде. А чи це не Принцип Пітера? Він заходить в інтернет, щоб уточнити. Після недовгих пошуків знаходить, що це не Принцип Пітера, а Закон Мерфі. За ім’ям Едварда Мерфі — людини, яка будувала прилади для літаків[247]. Хто б міг подумати?

Він зазирає на кілька інших сайтів — насправді, лише на кілька, — розігрує пару разів пасьянс. Коли нагорі щось доволі гучно гупає, він вирішує послухати кілька мелодій на своєму «айПоді». Щось бадьоре. Мабуть, «Стейплз Сінгерз»[248].

Коли всередині його голови вже звучить «Поважай себе», він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі» подивитися, чи нема там повідомлення від жирного екс-копа.

— 29 —

Коли відкладати далі стає для нього вже нестерпним, Брейді крадькома вибирається нагору. Запах підгорілого біфштекса вже майже вивітрився, але сморід блювотиння досі стоїть. Він заходить до вітальні. Мати лежить на підлозі біля кавового столика, тепер уже перекинутого. Її очі сліпо вдивляються на стелю. Її губи розтягнуті у неймовірно великому усміху. Пальці в неї скорчені, наче пазурі. Вона мертва.

Брейді думає: «Чому, коли ти зголодніла, тобі знадобилося виходити в гараж? Ох, мамо-мамуню, що, заради Бога, тобою оволоділо?»

«Коли щось може піти не так, воно не так і піде», — думає він, а тоді, дивлячись на той безлад, який вона тут сотворила, загадується, чи є в них удома якийсь очисний засіб для килимів.

Це Ходжес у всьому винен. Усе веде до нього.

Він розбереться з цим Дет-Пенсом, і то скоро. Але наразі, все-таки, він має більш нагальну проблему. Він сідає, щоб її обміркувати, займаючи те крісло, в якому зазвичай сидить, коли