Микола Романович Литвин - Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр.

і головне – збереженні автономії, більшовицький діяч взагалі не визнав ухвали, підписаної А. Хвилею. Він заявив, що радянський уряд ніколи її не ратифікує, а ЧУГА очевидно буде ліквідована. «Ми з денікінцями не говоримо, а просто б’ємо, – зауважив В. Затонський, – вас не б’ємо, бо просто нікого бити. Вас б’ють тепер тиф і манівці вашого політичного бездоріжжя, безхарактерність ваших політичних провідників і командирів… Ви мали щастя, що у ваш район вступила Таращанська бригада, бо таращанці не хотіли виступати проти вас»[478].

Роздратування В. Затонського передалось і галичанам. Відтак вони нагадали, що Галицька армія нараховує тридцять тисяч стрільців і у випадку відмови визнати попередній договір радянський уряд сам штовхає її у табір своїх ворогів. Крім того, ліквідація УГА підірве довір’я всього галицького населення до Червоної армії в час, коли вона готується до походу на захід. Нарешті, Н. Гірняк повідомив присутніх, що в армії утворився начальний ревком, який взяв керівництво в свої руки, оголосив утворення ЧУГА і навіть заарештував генералів Микитку і Ціріца.

Тільки після всіх цих аргументів радянська сторона пішла на компроміс. В. Затонський, В. Порайко і М. Михайлик підписали ухвалу, згідно з якою XII армія не втручалась у внутрішні справи Галицької армії, брала її на всі види забезпечення і опікувалась хворими. Реввійськрада зобов’язалась порушити перед Кремлем питання щодо збереження автономії та організаційної цілісності армії.

Щойно напередодні від’їзду галицької делегації до Вінниці В. Затонський раптом повідомив, що Москва нарешті визнала всі умови, крім однієї: армія таки буде реорганізована – корпуси перетворять у бригади, які діятимуть окремо. Це, звичайно ж, викликало спротив більшості галичан.

Після повернення до Вінниці за участю Н. Гірняка, І. Макуха, Д. Паліїва, І. Рогульського та інших відбулася нарада, на якій обговорено результати поїздки до Києва. Відтак вирішено продовжити контакти з більшовиками і боротьбістами, водночас зміцнити зв’язки з повстанцями, армією М. Омеляновича-Павленка, з’ясувати плани С. Петлюри і Є. Петрушевича.

На другий день до учасників наради приєднались вінницькі комітетники А. Хвиля, К. Ковтунович, а також прибулі Ф. Замора, Ф. Конар-Палащук, М. Козоріс та інші галичани. Полковник І. Рогульський зробив доповідь про стан армії. Вона нараховувала 26 тис. стрільців і старшин, з них 18 тис. бойового складу. Але при належній допомозі з боку Радянської влади, в короткий строк до початку війни з Польщею можна було поставити у бойові лави 50 тис. чоловік.

Водночас М. Курах проінформував учасників наради про київську угоду з червоною XII армією від 12 лютого 1920 р. Вона проголошувала:

1. Галицькі частини утворюють три окремі бригади по три стрілецьких, артилерійських і кінних полків згідно зі штатами Червоної армії.

2. Сформовані бригади передаються 44, 45 і 58-й стрілецьким дивізіям.

3. Політвідділу армії спільно з парткомом ЧУГА переглянути командний склад, підібрати командирів і комісарів, які повинні знати мову і побут галичан.

4. При політвідділі XII армії утворити галицьку секцію.

5. Командування і діловодство в бригадах проводити українською мовою.

6. Всі галичани зі шпиталів України та інших республік будуть направлятись виключно в ЧУГА.

7. На військовій службі залишити стрільців віком 18–35 років, інших демобілізувати.

8. За хворими і пораненими встановлюється опіка XII армії.

9. Галицькі бригади будуть використані насамперед на польському фронті, а також проти інших ворогів, які можуть діяти на західному напрямі.

10. З 12 лютого ЧУГА зараховується на всі види постачання XII армії.

11. Розформування бригади і кінного відділу, який начебто відігравав роль повстанського осередку[479].

Далеко неоднозначно сприймали ці умови учасники наради, зрештою, як і вся армія. Але виходу не було: вінницький ревком повністю вичерпав дипломатичні можливості. І все ж головне завдання – зберегти Галицьку армію – він виконав. Це був вагомий успіх. «Важко подумати, – слушно зауважив отаман С. Шухевич, – аби яка-небудь держава у світі погодилася з існуванням на своїй території автономної армії, якої привід змінювати орієнтації так скоро і так засадно»[480].

Уже через кілька днів після переходу УГА на бік Червоної армії їй довелося підтвердити лояльність до нової влади. Спільно з 3-ю бригадою 45-ї дивізії 4 і 9-та бригади та інші частини корпусу генерала Кравса взяли участь у боях проти денікінської групи генерала Бредова, яка пробивалася уздовж Дністра до Могильова. Особливо відзначилися в них 19–21 лютого курені Львівської бригади підполковника А. Бізанца.

Ці події дещо зміцнили довіру радянського командування до галичан. Командувач XIV армією І. Уборевич (пізніше командувач Особливим білоруським військовим округом, розстріляний у 1937 р.) теж 16 лютого підписав договір з Начальною командою армії про передачу їй усіх ешелонів із провіантом на залізничних лініях Бірзула – Одеса, Роздільна – Тирасполь та повернення до ЧУГА виздоровців з Одеси. 2000 хворих стрільців з Тирасполя і Роздільної у шпиталях приморського міста XIV армія брала під опіку[481].

Начальна команда і ревком домагалися збереження єдності армії. З цією метою делегація у складі Н. Гірняка, Ф. Ерлє, Д. Паліїва і В. Гадзінського терміново виїхала до Києва, де зустрілася з В. Затонським. Але той відповів, що доля ЧУГА уже вирішена Центральним Комітетом РКП(б) і КП(б)У. Вона повинна реорганізуватись, а її бригади передаються XII і XIV радянським арміям. І тільки при вступі на територію Галичини вони мали об’єднатися. Член Реввійськради повідомив, що ЦК партії поклало на нього відповідальність за реорганізацію і підготовку галицьких частин до битв на польському фронті.

Вже у своєму першому наказі по ЧУГА від 21 лютого 1920 р. новий командувач підполковник Амврозій Вітошинський, зазначав: «Журбою моєю буде зібрати всі наші частини, переорганізувати галицькі стяги, зосмотрити їх в потрібні матеріальні припаси і через це як найскорше зробити з них нову боєздатну одиницю… Наколи кождий з нас удержить в собі почуття обов’язку, добру волю до праці і пожертвування, тоді вкоротці станемо знову готові і здібні до бою: до посліднього бою проти нашого старого – польської буржуазії, що загарбала нашу землю»[482].

Днем «похорон УГА і народження ЧУГА» було названо день 27 лютого 1920 р., коли з Вінниці до Балти – ставки Начальної команди прибули В. Затонський, В. Порайко – призначений командувачем ЧУГА, новий начальник штабу полковник російської армії В. Іванов і політкомісар армії М. Михайлик. Діяч Компартії України на нараді командного складу оголосив, що прибулі з ним очолять утворений польовий штаб ЧУГА (розміщувався у Балті). Армійський ревком поступився місцем парткому Компартії Східної Галичини і Буковини, який розгорнув широку пропагандистську кампанію[483].

Того ж дня пройшов багатолюдний мітинг стрільців і старшин частин, на якому виступив і В. Затонський.