Марина Соколян - Новендіалія

— То як же з тобою вчинити, хлопче? — замислено мовив він, і, попри приязну інтонацію, Лука здригнувся, настрашений. — Ти мені нині потрібен, як шпичак в кожусі… Як це не прикро, та доведеться нам, мабуть, з тобою прощатися…

Ну все, капці, з істеричним усміхом виснував Лука. Аж раптом Горган, якого охоронці щойно звели під руки, обернувся до Войцехівського.

— Глянь пильніше, Наглядачу.

Той стенув плечима і примружився. Він же теж носить лінзу, збагнув Лука. Але що ж, цікаво, він може в ньому розгледіти?

— О! — всміхнувся Маркус. — Це ж треба таке.

Що? Що треба? — занервував хлопець.

— А хлопчина у нас, виявляється, з flagrantes… У поганій формі, але, з того, що я бачу, швидко відновиться… — він обернувся до проквестора. — Але ж ти хитрий біс, Горгоно! Знав?

Той лише зневажливо смикнув плечима.

Лука розгублено перевів погляд з одного на іншого. Flagrantes? І що би це мусило значити?

— Ну звісно, — вдоволено кивнув Наглядач. — Вас же, inferi, завжди тягне до вогню… Гарна вечеря, еге ж?

Дарма Лука вважав, що проминув уже межу страху. Таке припущення змусило його смикнутися до зброї, викликавши одвітну реакцію охоронців.

— Та тшш… — мовив до нього Маркус. — Не шарпайся, хлопче. Мабуть, що знайдемо-таки тобі застосування. Ану як моя дівчинка прокинеться голодною? Якраз і придасться! Ви, — знов до підручних, — беріть цього звитяжця і теж ведіть донизу.

Із Луччиного пручання ніц не вийшло — він досі почувався недужим, тож попри всю його розпачливу шарпанину, скрутили його професійно швидко. Отже, вечеря, так? А хто підкинув цю блискучу ідею?

Горган не відповів на Луччин лютий погляд. Але ж гадюка! І це тоді, коли він ладен був уже пробачити йому колишнє! Дурень! — шпетив себе Лука, — кому пробачити — inferi?! Безжальному душогубу?!

Самоїдна лють леткою іскрою промчала вздовж хребта, і хлопець виструнчився в руках сторожі. Що той шаленець сказав? «Швидко відновиться»? Коли б і справді так! Тоді й побачимо, чи не тикнеться їм їхня «вечеря»!

Їх виштовхали надвір, і, назирцем за керівництвом, варта повела бранців в обхід катедри. Цікаво, куди власне прямує ворожа ватага? Маркус сказав «донизу». «Ad inferis» себто — якраз на часі…

Вони проминули подвір’я, пройшли повз відгороджену зону розкопок, і тут Луці вчувся дивний звук — мовби скрегіт каменя об камінь. Швидко роззирнувшись, він навіть встиг зловити натяк руху: водостоки катедри, виконані у формі дракончиків, дивилися нині в їхній бік. Лука насупився — досі мариться казна-що після тої дурної «умбри»… Горган, проте, також глянув на водостоки та, перехопивши Луччин погляд, смикнув кутиком вуст. Ще і збиткується, холерний, побіжно обурився Лука. Ну нехай, аби лишень йому перехопити службову зброю з червоними кулями — то вмить усе піде на лад!

Тим часом голова загону сягнула одної з капличок при зворотнім боці катедри. Найбільшої, до того ж… Та це ж королівська «крипта»! — встиг здивуватися Лука. Над входом майнула фігура прапороносця і надпис «Non omis moriar»… Мавзолей Адріана, пригадав собі хлопець. «Сила того, що звів це місто»… авжеж, про це і йшлося.

Зловивши світло ліхтарів, королівська крипта вибухла ясним сяйвом мармуру та срібних окладів. Лука ніколи сюди не заходив, тож мимохіть заозирався, вбираючи очима коштовні пишноти. Варта навіть мусила штурнути його в спину, щоб не барився, витріщаючись довкола.

Маркус поза тим підійшов до непримітної якоїсь плити у підлозі та звелів підручним її підняти. Ті знали вже нібито, про що мова, тож двоє з охоронців взялися за відкладене до пори знаряддя і хвацько відсунули плиту. З-під неї одразу ж сяйнуло притишене світло.

Як і слід було чекати, під плитою знайшовся хід донизу. Лука ніколи не чув про цей придаток до королівського склепу, та Маркус, очевидячки, мав свої джерела відомостей. Попід розкішною каплицею знайшлося інше приміщення — порожнє й просторе, з єдиною кам’яною домовиною посередині. Нині, однак, таємна крипта повнилася людом: Маркус і його варта, похмурий кремезний чолов’яга, метка дама з коротким волоссям і юна дівчина — зомліла чи мертва — на гладкій плиті домовини. Лука ледь не заточився, впізнавши її: бліда, без дрібки своєї неодмінної косметики, Тілія виглядала гарнішою навіть, ніж доти. Лука смикнувся до неї, тут-таки діставши штурхана по нирках; він заледве стримав зойк, зморгуючи сльози — звісно ж, із майбутньою вечерею ніхто тут панькатись не буде. Але навіщо їм Тілія? Що вони наміряються їй заподіяти?

Кивнувши вартовим звантажити бранців неподалік від зіпнутої на тринозі жаровні, Маркус обійшов плиту і вимогливо зиркнув на жінку.

— То як, Заміє, досить?

— Сильна дівчинка, — гмукнула дама. — На неї пішло більше «умбри», ніж ми намічали. Але сам поглянь — здається все, маємо готового до роботи moribundi.

Наглядач схвально кивнув, відповівши, але Лука не чув уже, що саме: у вухах йому загуркотіла кров, віщуючи нарешті розуміння лиходійського задуму. Як і у випадку з Шацьким — попередньою спробою — Маркусу потрібно було тіло-донор, яке мусило би прийняти дух, відкликаний з небуття. Для Явора зужили тіло його митецького товариша, Павла Закревського, для дочки ж Маркуса, очевидячки, підшукали дівчину, подібну за віком і, можливо, навіть зовні — не дарма ж проквестор сахнувся від неї, побачивши вперше.

Вони вже давно планували це, збагнув Лука. Замія Ольжич помітила її серед дітей у притулку, знайшла їй роботу, дала своє ім’я… Вони подбали про те, щоби Маркусова донька повернулась не на порожнє місце. Так, чудово, але все це значить фактичне зникнення самої Тілії!

Так само, як і Лука щойно, вона, нагодована «умброю», втратила свою життєву снагу, і ніхто — як то випало хлопцеві — не нагодиться нині «роздмухати» її душу, повернувши до життя.

Попри непривітних охоронців поряд, Лука знову шарпнувся підвестись, але нині його смикнув Горган, про якого хлопець вже й забув за своїм осібним лихом. Лука обурено зиркнув на нього, а проквестор невідь-чому заперечливо хитнув головою. До чого б це? — здивувався хлопець. Чи не байдуже Горгоні, що з ним станеться? Чи, може, він має з цього власний зиск?

Лука так і не дійшов прийнятного висновку; проквестор же кивнув на кремезного дядька при Маркусі — мовляв, стеж за подальшими діями. Довелося так і вчинити — однаково, путящого вибору в нього не було.

Дядько тим часом підійшов ближче до плити, допитливо поглянув на недвижне тіло.

— Наглядачу, — мовив він, — я хочу розуміти це як слід, якщо ми далі матимемо спільну справу. Душа вашої доньки, даруйте, записана на… оцій-от шматині?