Донна Тартт - Щиголь

Хоч я й вирішив залишити валізу з картиною в камері схову свого колишнього дому, де, я був певен, Хосе й Золотце подбають про неї, я все більше нервував у міру того, як наближалася дата мого від’їзду, аж поки в останню хвилину вирішив повернутися назад із причини, яка нині видається мені вкрай дурною: поспішаючи якомога швидше винести картину з помешкання, я вкинув у валізу чимало речей, які трапилися мені під руку, серед них більшу частину мого літнього одягу. Отож за день до того, як мій батько мав намір забрати мене в Барбурів, я поквапився назад на П’ятдесят Сьому вулицю, маючи намір розстебнути свою валізу й узяти з неї кілька найкращих сорочок, які лежали зверху.

Хосе не було на місці, а новий широкоплечий хлопець (Марко В., судячи з напису на його бейджі) зупинив мене, схожий не так на консьєржа, як на озброєного охоронця.

— Вибачте, чим можу допомогти? — запитав він.

Я сказав, що прийшов по свою валізу. Але, переглянувши журнал — провівши товстим указівним пальцем по списку дат, — він не виявив бажання зайти на склад і винести її мені.

— А чому ти залишив її тут? — запитав він із сумнівом, почухавши собі ніс.

— Хосе дозволив мені її тут залишити.

— Ти маєш квитанцію?

— Ні, — сказав я після збентеженої мовчанки.

— Тоді я нічим не зможу допомогти тобі. У записах нічого нема. А крім того, ми не беремо речей на зберігання від тих, хто тут не живе.

Я досить жив у цьому домі, аби знати, що він каже неправду, але не мав наміру сперечатися з ним про це.

— Зрозумій, — сказав я, — я тут жив. Я знаю Золотця, і Карлоса, й усіх вас. Я хочу сказати, — мовив я після холодної, ніякової мовчанки, протягом якої відчув, що він утрачає до мене інтерес, — що коли ти проведеш мене туди, я тобі покажу, де лежить моя валіза.

— Пробач. Ніхто, крім консьєржів та мешканців дому, не має права туди заходити.

— Це брезентова валіза зі стрічкою на ручці. На ній написане моє прізвище. Бачиш онде? Декер?

Я показав йому на етикетку, що досі залишилася на нашій поштовій скриньці, і тут зі своєї перерви повернувся Золотце.

— Ви гляньте! Хто до нас прийшов? Цей хлопчина мій друг, — сказав він Маркові В. — Я його знав, ще коли він був отакий на зріст. Що тобі треба, Тео, мій друже?

— Та нічого. Тобто я хотів сказати, я їду з міста.

— Он як? До Лас-Веґаса? — запитав Золотце. Коли я почув його голос і відчув його руку на своєму плечі, усе стало для мене легким і зручним. — То ти маєш намір жити в тому божевільному місті, правильно?

— Думаю, так, — сказав я з сумнівом у голосі.

Люди не переставали мені торочити, які божевільні пригоди доведеться мені пережити в Лас-Веґасі, хоч я не міг зрозуміти чому, адже навряд чи гаятиму там час, мандруючи по казино та клубах.

— Ти думаєш? — Золотце закотив очі й похитав головою з блазенським виглядом, який моя мати майстерно вміла передражнювати. — О, Господи, я тобі кажу. та ти собі уявляєш, що то за місто? Які профспілки вони там мають! А ресторани, готелі… Усюди можна заробити великі гроші. А погода? Сонце — кожного дня в році. Ти полюбиш це місто, мій друже. Коли, ти сказав, ти від’їжджаєш?

— Сьогодні, тобто завтра. Тому я хотів би…

— А, ти прийшов по свою валізу? Усе буде гаразд, не сумнівайся.

Золотце щось різко сказав іспанською Маркові В., який байдуже стенув плечима й пішов на склад.

— Він нормальний хлопець, Марко, — прошепотів мені Золотце. — Але він нічого не знає про твою валізу, яка тут зберігається, бо я й Хосе не занесли її до журналу збережень, ти розумієш, про що я кажу?

Я зрозумів, про що він каже. Усі валізи та пакунки мали записуватися до спеціального журналу, де належало позначати, коли їх прийнято й коли видано. Але не видавши мені спеціальної квитанції й не занісши мою валізу до офіційних записів, вони хотіли убезпечити мене від можливості, що хтось інший може прийти й зажадати її.

— Розумію, — пробурмотів я трохи збентежено. — Дякую, що зберегли її для мене.

— No problemo, — сказав Золотце. — Дякую, — голосно сказав він Маркові, коли той виніс валізу. — Усе, як я сказав, — провадив він тихим голосом, і я мусив підійти до нього ближче, щоб усе почути. — Марко хороший хлопець, але в нас тут чимало мешканців нарікали, що в будинку нікого не було, ну тоді, ти пам’ятаєш. — Він кинув на мене промовистий погляд. — Те, що Карлос не зміг прийти на службу в той день, думаю, не було його провиною, але вони звільнили його.

— Звільнили Карлоса? — Карлос був найстаршим і найстриманішим із портьє, його тонкі вусики й сиві скроні робили його схожим на старіючу мексиканську телезірку, його чорні черевики завжди були начищені до блиску, а білі рукавички — біліші, ніж у будь-кого іншого. — Вони звільнили Карлоса?

— Я знаю, що в це важко повірити. Тридцять чотири роки і… — Золотце показав великим пальцем собі за спину. — Кінець. А тепер менеджмент приділяє надто велику увагу безпеці, новий персонал, нові правила, вимагають записувати кожного, хто входить і хто виходить, отак-от…

— Хай там як, — сказав він, штовхаючи задом парадні двері, щоб відчинити їх, — а ти дозволь мені зловити тобі таксі, мій друже. Ти їдеш прямо до аеропорту?

— Ні, — сказав я, виставивши руку, щоб зупинити його; я був надто стурбований і не помітив, що він робить.

Але він відтрутив мене вбік нетерплячим рухом.

— Ні, ні, — сказав він, витягши валізу на бровку хідника, — усе гаразд, мій друже, мені нічого не треба. — І я з жахом зрозумів, що він подумав, ніби я намагаюся перешкодити йому витягти валізу на хідник, бо не маю грошей на чайові.

— Стривай-но, — сказав я, але в цю саму мить Золотце свиснув і вибіг на вулицю з піднятою рукою. — Сюди! Таксі! — закричав він.

Я стояв у дверях розгублений, коли до мене впритул підкотило таксі й зупинилося біля хідника.

— Ура! — сказав Золотце. — Я виграв для тебе час, хіба ні?

Перш ніж я встиг подумати, як зупинити його, не будучи схожим на йолопа, він уже запхав мене на заднє сидіння автомобіля, а валізу поклав до багажника, з виляском закривши кришку за своїм звичаєм.

— Щасливої тобі дороги, amigo, — сказав він, подивившись на мене, а потім піднявши погляд до неба. — Утішайся там сонечком і