Урсула К. Ле Гуїн - На інших вітрах

— Я знаю.

І вони довго ще сиділи в мерехтливій темряві Іманентного Гаю і мовчали.

— Дивись, — прошепотіла раптом Техану. Падаюча зірка перетнула небосхил, залишаючи танучий на очах світловий слід.

П'ятеро чарівників сиділи під зоряним небом.

— Дивіться, — сказав один, вказуючи на падаючу зірку.

— Це вмирає душа дракона, — сказав Азвер Путівник. — Так говорять на Карго-Ат.

— Невже дракони вмирають? — задумливо запитав Онікс. — Напевно, все-таки не так, як ми?

— Вони і живуть не так, як ми. Вони переходять з одного світу в інший. Так говорить Орм Іріан. З вітрів цього світу на інші вітри.

— Як це намагалися зробити і ми, — сказав Сеппел. — Але зазнали невдачі.

Гембл з цікавістю подивився на нього.

— А що, ця історія була відома у вас, на Пальні? Та, про яку ми дізналися сьогодні, - про поділ драконів і людей і про створення темної країни за стіною?

— Відома, але вона трохи відрізняється від тієї, яку ми почули сьогодні. Мене, наприклад, вчили, що ВЕРВ НАДАЛ був першою великою перемогою мистецтва магії. І що найголовніша мета всякого чарівництва — це перемога над часом, набуття вічного життя… Звідси і все те зло, яке принесла світу пальнійська магічна премудрість.

— Зате ви зберегли знання про Матір-землю, яке ми давно втратили через своє дурне презирство, — зауважив Онікс. — Як і твій народ, Азвер.

— Що ж, зате у вас вистачило здорового глузду побудувати Великий Будинок саме на Рокові, - посміхаючись, сказав Майстер Путівник.

— Але побудували ми його неправильно! — заперечив Онікс. — Все, що ми будуємо, ми будуємо неправильно.

— Значить, по-твоєму, ми повинні його зруйнувати? — запитав Сеппел.

— Ні, - втрутився Гембл. — Ми ж не дракони! Ми в будинках дійсно ЖИВЕМО. І нам потрібні хоч якісь стіни.

— Але в цих стінах повинні бути вікна, щоб в них міг вільно залітати вітер! — сказав Азвер.

— А хто тоді зможе увійти через двері? — запитав Сторож своїм вкрадливим, ласкавим голосом.

Виникла пауза. Десь по той бік галявини безугавно і невтомно співала цикада; потім замовкла і знову заспівала.

— Дракони? — припустив Азвер.

Сторож похитав головою.

— Я думаю, що можливо той Поділ, який був розпочатий, а потім по-зрадницькому перерваний, буде нарешті завершений, — сказав він. — Дракони знайдуть свободу і полетять, залишивши нас з тим, що ми вибрали самі.

— З нашими уявленнями про добро і зло, — сказав Онікс.

— З тією радістю, яку дає творення, вміння надати потрібну форму, — сказав Сеппел. — І з нашою майстерністю.

— І з нашими жадібністю, нашою слабкістю, нашими страхами, — додав Азвер.

Цвіркуну відгукнувся другий, ближче до струмка. Два пронизливих голоси вібрували і перетиналися, то збігаючись, то суперечачи один одному в обраному ритмі.

— А я боюся, — сказав Гембл, — причому боюся настільки, що мені навіть говорити про це страшно, що, коли дракони полетять, разом з ними зникне і наша майстерність. Наше мистецтво. І наша магія.

Мовчання інших ніби підтверджувало те, що і вони побоюються того ж. Однак коли Сторож нарешті заговорив, то в його тихому і ласкавому голосі звучала тверда впевненість:

— Ні, я думаю, цього не станеться. Вони — це суть Творення, його сучасники, і ми вивчили закони Творення. Ми приручили його, зробили своїм за допомогою наших знань. І тепер його неможливо у нас забрати. Щоб втратити здатність бачити, ми повинні забути про неї, відмовитися від неї.

— Як це зробив мій народ, — сказав Азвер.

— Неправда, твій народ завжди пам'ятав, що таке земля, що таке вічне життя, — сказав Сеппел. — А ось ми забули.

І знову повисло тривале мовчання.

— Мені здається, я міг би простягнути руку і торкнутися тієї проклятої стіни, — сказав Гембл дуже тихо, і Сеппел підхопив:

— Так, вона близько, дуже близько!

— Як же нам дізнатися, що слід робити? — запитав Онікс.

— Одного разу, коли Верховний Маг був зі мною тут, в Гаю, — знову взяв слово Азвер, — він сказав мені, що все життя намагався дізнатися, як зробити свій єдино правильний вибір, як зробити в житті саме те, для чого ти і був призначений…

— Як би мені хотілося, щоб він був зараз тут! — вирвалося у Онікса.

— Ні, він покінчив зі справами, — прошепотів, посміхаючись, Сторож.

— Але ми не покінчили! Однак сидимо тут і мирно розмовляємо, розуміючи, що опинилися на краю смертельно небезпечної прірви… — Онікс оглянув залиті місячним світлом обличчя чарівників. — І все-таки, чого ж хочуть від нас мертві?

— А чого хочуть від нас дракони? — запитав Гембл. — І навіщо ці жінки, які є драконами, чи дракони, які є жінками, з'явилися сюди? І чи можемо ми довіряти їм?

— А що, хіба у нас є вибір? — запитав Сторож.

— По-моєму, ніякого вибору у нас немає, - відрізав Азвер, — і нам залишається тільки слідувати тим шляхом, який…

— Вкажуть дракони? — закінчив за нього Гембл.

Але Азвер похитав головою:

— Ні, Олдер.

— Але хіба він Майстер Доріг? — здивувався Гембл. — Він же просто сільський чаклун!

— Олдер володіє великою мудрістю, — заперечив йому Онікс, — тільки мудрість ця у нього в руках, а не в голові. І він завжди слідує велінню свого серця. І вже, зрозуміло, зовсім не прагне вести нас кудись.

— І все ж саме він був обраний! З усіх нас? — Гембл був явно вражений.

— Хто ж його вибрав? — тихо запитав Сеппел.

— Мертві, - відповів Майстер Путівник.

І вони знову надовго замовкли. Навколо стояла абсолютна тиша, навіть цикади перестали співати, і в цій тиші до них по траві, освітлені сріблясто-сірим світлом зірок, наблизилися дві високі, закутані в плащі фігури.

— Можна нам з Брандо трохи посидіти з вами? — пролунав голос Лебаннена. — Сьогодні, видно, нікому не спиться.

А на порозі свого будинку в ці хвилини сидів Гед і спостерігав за рухом зірок над морем. Уже більше години тому він ліг було в ліжко, але варто було йому закрити очі, як він бачив той пагорб в темній країні і чув голоси мертвих, які повільно піднімалися йому назустріч. Полежавши трохи, він встав і вийшов на ганок, звідки було видно зірки, що рухалися по небу, і море.

Він втомився, йому хотілося спати, очі закривалися самі собою, але варто було йому злегка задрімати, і він миттєво опинявся біля тієї кам'яної стіни, і серце його крижаніло від страху, що він залишиться там назавжди, не знаючи шляху