Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

завжди, я намагався поводився вдячно. Хто його знає, чого чекати за таких обставин?

— Ходімо пограємося в м’яч, Дружку! — запропонував мені Чейз.

А оце вже мене по-справжньому потішило!

Одного чудового весняного дня ми з Ітаном були вдома самі. Хлопчик куняв чи читав книжку на теплому сонечку, яке гріло крізь велике вікно. Ганна щойно десь поїхала машиною, і наш дім був незвично порожній, адже гості-родичі також роз’їхалися по своїх домівках. Раптом я різко розплющив очі, подивився на Ітана й зустрівся з його допитливим поглядом.

— Ти щось почув, Дружку? — спитав він мене. — Машина під’їхала?

Щось із моїм хлопчиком було не так, я це відчував. Я тихо заскавчав і звівся на лапи. Мене охопила тривога. Ітан повернувся до своєї книжки, але здивовано розсміявся, коли я поставив лапи на диван, немов хотів залізти просто на хлопчика.

— Ну, Дружку, що ти робиш?

Відчуття невідворотної біди посилилося. Я безпорадно гавкнув.

— Ти як, усе гаразд? Тобі вийти треба? — він показав на собачі двері, потім зняв окуляри й протер очі.

— Ух. Щось трохи голова запоморочилася.

Я сів. Він поморгав, подивився вдалину.

— От що я скажу, старий друже, треба нам із тобою піти та поспати, — він звівся на ноги, але похитнувся. Нервово хекаючи, я пішов за ним у спальню. Він сів на ліжко й застогнав.

— Ой, — сказав він.

Я відчув, як щось розірвалося у нього в голові. Ітан упав на ліжко, важко вдихнувши. Я стрибнув до нього, але він нічого мені не сказав — тільки лежав і дивився скляним поглядом.

Я не міг нічого вдіяти. Я тицявся носом в його обм’яклу руку та із жахом розумів, що всередині нього відбувається щось дуже дивне. Він дихав часто, неглибоко, судомно.

Минула година, і він поворухнувся. Щось із ним було зовсім негаразд, але я відчував, що він намагається зібрати всі сили й скинути з себе те, що його охопило. Колись так само я, Еллі, щосили випливала на поверхню холодної каламутної води в дощоприймачі, витягуючи за собою малого Джеффрі.

— О… — тяжко дихав Ітан. — О, Ганно…

Минув ще якийсь час. Я тихо скавчав і відчував, як всередині нього триває боротьба. Потім його очі розплющилися. Спочатку вони були незосереджені, каламутні, а потім засяяли до мене, розкрилися ширше.

— О, привіт, Бейлі, — раптом сказав Ітан, ошелешивши мене. — Як ти? Я так за тобою скучав, собако.

Його рука потяглася до мене й помацала хутро.

— Хороший собака, Бейлі, — сказав він.

То була не помилка. Якимось чином він дізнався. Ці дивовижні створіння зі складним розумом здатні на багато більше, ніж собаки. І певність, яку випромінював Ітан, тепер мене переконала, що він склав усе докупи й нарешті зрозумів. Він дивився на мене і бачив Бейлі.

— А пам’ятаєш, як ми на карті каталися, га, Бейлі? Оце ми їм показали клас. Ще й як!

Я хотів дати йому зрозуміти, що так, я — Бейлі — його єдиний пес на все життя, що я усвідомив: те, що відбувається всередині нього, показало моєму хлопчику, хто я насправді. Я миттю скочив із ліжка й побіг у коридор. Я став на задні лапи та схопив зубами ручку шафи, як мене навчила моя перша мати. Старий механізм у моїх зубах легко піддався, і двері відімкнулися. Я відчинив їх носом, запхав морду в купу речей, які пахнули цвіллю, розкидав якісь чоботи й парасолі, а потім у моїх зубах опинився фліп.

Коли я стрибнув назад на ліжко й виплюнув цю річ у руку Ітана, він здригнувся, наче я його розбудив.

— Ух ти! Бейлі, ти знайшов фліп! Де ти його взяв, друже?

Я лизнув його обличчя.

— Ну що ж. Подивимося…

Далі він зробив те, чого я хотів найменше. Тремтячи всім тілом, він ледве дійшов до вікна, яке було відчинене навстіж, щоб заходило свіже повітря.

— Добре, Бейлі. Лови фліп! — гукнув він.

Незграбним рухом він поклав фліп на підвіконня і виштовхнув його надвір.

Я не хотів його залишати, навіть на мить, але не зміг ослухатися Ітана, коли він повторив свою команду. Шкребучи кігтями килим, я побіг через вітальню в собачі двері, оббіг будинок, витяг фліп із кущів, куди він упав, розвернувся й помчав до будинку. Кожна секунда, яку ця дурна забавка віднімала від мого часу з хлопчиком, страшенно обурювала мене.

Коли я повернувся до спальні, то побачив, що все стало гірше. Ітан сидів на підлозі там, де щойно стояв, погляд у нього був розфокусований, він важко дихав. Я виплюнув фліп, адже зараз нам було не до нього. Обережно, щоб не завдати Ітану шкоди, я підійшов і поклав голову йому на коліна.

Скоро він мав мене залишити — я відчував це в його хрипкому диханні. Мій хлопчик помирав.

Я не міг скласти Ітану компанію в його подорожі й не знав, куди вона приведе його. Люди значно складніші за собак. У них є значно важливіша мета. Завдання хорошого собаки — бути з людьми, залишатися біля них, незалежно від того, як обернеться життя. Тепер я тільки й міг, що втішати свого хлопчика, переконати його в тому, що він іде з життя не на самоті — про нього дбає собака, який любить свого господаря понад усе на світі.

Рука хлопчика, квола й тремтяча, торкнулася шерсті над моєю шиєю.

— Я скучатиму за тобою, чудаче мій, — сказав мені Ітан.

Я приставив морду до нього, відчув його дихання й ніжно лизав його обличчя, а хлопчик щосили старався зосередити погляд на мені. Урешті, він кинув ці спроби, і його очі зсунулися кудись убік. Я не знав, чи бачив він мене в ту мить як Бейлі чи як Дружка, але це було неважливо. Я був його собакою, а він — моїм хлопчиком.

Я відчував, як свідомість полишає його, відходить, наче сонячне світло після заходу. Не було ні болю, ні страху, нічого — тільки відчуття, що мій сміливий Ітан іде туди, куди повинен. Крізь оце все я відчував, що він знає: я лежу головою в нього на колінах. Лише після останнього, нерівного видиху Ітан перестав будь-що знати й відчувати.

Я мовчки лежав біля мого хлопчика в безгомінні весняного вечора. У домі було тихо й порожньо. Невдовзі прийде дівчина. Згадавши, як було важко всім прощатися з Бейлі,