Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

Я виснував, що вона просто не надто розумна. Здається, Карлі думала, що зможе спіймати качок, якщо достатньо повільно підкрадеться до них, і то була чистої води дурість. Я гидливо дивився, як вона повзе по траві, вимазуючи живіт багнюкою, просувається помалу-малу, а на неї тим часом дивиться мати-качка й навіть не моргає. Потім собака робить швидкий стрибок — гучний сплеск, і всі пернаті злітають угору й приземляються на воду просто перед Карлі. Вона там плавала хвилин із п’ятнадцять й ледь із води не вискакувала. Вона гавкала з досади, коли відчувала, що вже наблизилася до качок на відстань одного укусу. Проте пернаті в цей момент змахували крилами й перестрибували на метр далі. Коли Карлі врешті визнавала свою поразку, качки рішуче пливли на неї й кахкали. Іноді собака розверталася й рушала назад, гадаючи, що обманула пташок. Тоді в мене просто терпець уривався.

Ми з Ітаном вряди-годи ходили в гості до Карлі, але це було не так цікаво, адже там ми могли лише гратися на задньому дворі.

Наступного літа десятки людей зібралися на Фермі, повсідалися на розкладних стільцях і дивилися, як я роблю ту штуку, яку колись робив для Майї та Ела (коли я був Еллі). Я повільно й поважно пройшов між стільців і піднявся на дерев’яні сходи, що їх спорудив Ітан, так щоб мене всі бачили. Мій хлопчик відчепив щось від моєї спини, а тоді трохи поговорив із Ганною і поцілував її — всі засміялися, а потім почали мені аплодувати.

Після того дня Ганна почала жити з нами на Фермі. Місце так змінилося, що стало майже як дім Майїної Мами: туди постійно приходили гості. Ітан привів ще двох коників, які склали компанію Трою. Вони були маленькі, тому діти, які приїжджали в гості, любили на них кататися. Хоча, на мою думку, коні — то створіння ненадійні, вони можуть покинути тебе в лісі напризволяще, щойно побачать змію.

Хазяйка Карлі, Речел, невдовзі теж прийшла з дитиною на ім’я Чейз — маленьким хлопчиком, який любив залазити мені на спину, хапати за шерсть і голосно сміятися. У такі моменти я лежав тихо, як тоді, коли ми з Майєю ходили до школи. Я був хорошим собакою — всі мені так казали.

У Ганни було троє дочок, і в них усіх теж були діти, так що в мене було без ліку компаньйонів для гри.

Коли гостей не було, Ітан із Ганною часто сиділи на веранді, трималися за руки, поки вечоріло й холодало. Я лежав біля їхніх ніг, зітхаючи від задоволення. Біль у мого хлопчика минув. Його змінила тиха, спокійна радість. Діти, які приїжджали, називали його Дідусем. Від цього слова в нього відразу радісно тьохкало серце. Ганна називала його «моя любов», «милий» і просто Ітан.

З переїздом Ганни до мого хлопчика все стало краще, тільки одне мене турбувало: коли жінка почала спати з чоловіком, мене в результаті зсунули з ліжка. Спочатку я думав, що тут якась помилка: між ними ж було повно місця! Я так любив ночувати разом зі своїм хлопчиком, проте Ітан суворо наказав мені спати на підлозі, хоча нагорі було чудове ліжко і дівчина могла би спокійно спати там. Власне, після того, як я зробив свою штуку у дворі на очах у всіх, хлопчик поставив ліжка в усіх кімнатах нагорі, навіть у Бабусиній швацькій майстерні. Тільки, очевидно, жодне з них Ганні не подобалося.

Однак, задля перевірки, я щовечора ставив лапи на ліжко й поволі підіймався, як Карлі, яка скрадалася у траві до качок, і щоразу Ітан із Ганною сміялися.

— Ні, Дружку, ти злазь, — казав Ітан.

— Ну, за спробу його винуватити не можна, — часто відповідала йому Ганна.

Коли випадав сніг, Ганна з Ітаном загорталися в ковдру й сиділи розмовляли біля вогню. Коли приходив час «Із Днем Подяки» чи «З Різдвом», у домі з’являлося стільки народу, що я боявся, щоб на мене не наступили. А ще я міг вибирати собі ліжко, яке мені заманеться, бо всі діти раділи, коли я спав біля них. Найдужче мені подобався Чейз, син Речел. Він був трохи схожий на Ітана — так само обіймав мене і любив. Коли малюк припинив ходити на чотирьох, як собака, і почав бігати на двох ногах, то він з інтересом роздивлявся Ферму, поки ми з Карлі безуспішно полювали на качок.

Я був хорошим собакою. Я виконував свою мету, своє призначення. Те, чого я навчився, коли був диким псом, допомогло мені тікати й ховатися від людей, коли треба, а ще добувати харчі на смітинку. Життя з Ітаном навчило мене любити, і я засвоїв, що головна моя мета — дбати про мого хлопчика. Джейкоб із Майєю натренували мене знаходити, показувати, а головне — рятувати людей. І саме це вміння з-поміж усіх моїх навичок допомогло мені відшукати Ітана й Ганну та звести їх разом. Тепер я зрозумів, навіщо я жив стільки разів: мені треба було навчитися багатьох важливих речей для того, щоб врятувати Ітана. Не зі ставка, а від занурення в безнадію власного життя.

Ми з хлопчиком і далі гуляли навколо Ферми вечорами, зазвичай разом з Ганною, але не завжди. Я повсякчас скучав за прогулянками удвох із Ітаном, коли він зі мною говорив і йшов поволі, обережно, нерівно.

— Який був гарний тиждень, чи й тобі так добре було, Дружку?

Іноді Ітан бив своєю палицею по м’ячу, і я радісно ганявся за кулькою та трохи гриз її, перш ніж покласти до ніг хлопчика, щоб той знову запустив іграшку.

— Який ти чудовий пес, Дружку, просто не знаю, що б я без тебе робив! — одного такого вечора сказав Ітан. Він глибоко зітхнув, озирнувся на Ферму та помахав рукою дітям, які скупчилися навколо столу для пікніка.

— Привіт, Дідуню! — закричали вони.

Від його радості та любові до життя я й сам весело загавкав. Ітан озирнувся до мене, сміючись.

— Готовий ще, Дружку? — спитав він, готуючись знову стукнути палицею по м’ячу.

Чейз був не наймолодшою дитиною в родині — малюків ставало все більше й більше. Хлопчик був десь такий, яким я вперше зустрів Ітана, коли його мати Речел принесла додому маленьку дівчинку, котру називали і Сюрприз, і Уже Точно Остання, і Кірстен. Як завжди, мені дали понюхати малу, і, як