Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

під’їхала машина, і з переднього сидіння вийшла жінка з білим волоссям. Я збіг сходинками їй назустріч.

— О, привіт, песику. Ти прийшов із Карлі погратися? — звернулася вона до мене й дружньо простягла руку.

Я впізнав голос ще до того, як понюхав ту, кому він належав. То була Ганна. Я махав хвостом і качався перед нею, благаючи, щоб вона мене торкнулася, — так і сталося. Двері до будинку відчинилися.

— Привіт, мамо. Він за нами із собачого парку прийшов, — сказала жінка, яка відчинила двері й стояла в проході. Карлі вискочила й підбігла до мене.

Я відсунув її вбік — зараз мені потрібна була увага дівчини.

— Ну, а де ж ти живеш, хлопче, га? — руки Ганни потяглися до мого нашийника, і я сів.

Карлі теж устромила туди морду.

— Акуратніше, Карлі, — сказала Ганна, відсунувши її писок убік. — «Мене звати Дружко», — повільно промовила вона, тримаючи висульку з мого нашийника. Я помахав хвостом.

— «Мій хазяїн…» О Боже!

— Що таке, мамо?

— Ітан Монтґомері…

— Хто?

Ганна встала.

— Ітан Монтґомері. Це чоловік… я цього чоловіка дуже давно знала. Ще в юності.

— Це ніби твій колишній хлопець, так?

— Ну так, щось таке, — тихо розсміялася Ганна. — Мій, ну, перший хлопець.

— Перший? Ой, нічого собі. І це правда його пес?

— Його звати Дружко, — я помахав хвостом. Карлі стала покусувати мене за морду.

— І що ж нам тепер робити? — спитала жінка у дверях.

— Робити? О, ну, певно, треба йому зателефонувати. Він живе біля нашого колишнього дому, трохи далі. Далеко ж ти від дому відбіг, Дружку.

Карлі мені вже надокучила. Здається, вона взагалі не розуміла, що відбувається, і була зайнята тим, що намагалася залізти на мене. Я гарикнув на неї, і вона нарешті сіла, прищуливши вуха, але потім знову на мене стрибнула. Деякі собаки просто занадто веселі, так що їм це аж некорисно.

Я був абсолютно переконаний у тому, що Ганна поверне мене хлопчикові, і коли Ітан її побачить, то вона для нього знайдеться. Усе це було непросто, але я займався зараз чимось на кшталт «знайди — покажи». А що з тим робити далі, то вже нехай вони самі вирішують.

Так і сталося. За годину чи трохи більше до будинку під’їхала машина Ітана. Я скочив із того місця, де притиснув Карлі на траві, і побіг до мого хлопчика. Дівчина сиділа на ґанку, а потім невпевнено встала, коли Ітан вийшов із автомобіля.

— Дружку, ну що ж ти тут робиш? — спитав він. — Сідай у машину.

Я плигнув на переднє сидіння. Карлі поставила лапи на двері, намагаючись вловити мій запах через вікно, наче ми за останні кілька годин ще не нанюхалися.

— Карлі, відійди! — різко сказала Ганна.

Карлі прибрала лапи.

— Ой, та нічого страшного, — сказав Ітан. — Привіт, Ганно.

— Привіт, Ітане, — вони якусь хвилину дивилися одне на одного, а потім Ганна засміялася. Вони незграбно обійнялися, на мить торкнувшись обличчями.

— Абсолютно не розумію, як це вийшло, — сказав хлопець.

— Та от твій пес був у парку. Моя дочка Речел туди щовечора ходить. У неї вже на тиждень затримуються пологи, і лікар каже, щоб вона щодня багато ходила. Якщо треба, буде хоч стрибати.

Мені здавалося, що Ганна нервує, але це не було схоже на те, що відбувалося з Ітаном, — у нього так калатало серце, що я навіть у його диханні це відчував. Від хлопчика віяло сильними і плутаними почуттями.

— Усе одно не розумію… Я не був у місті. Дружко, певно, сам аж сюди прибіг. Навіть уявити не можу, що його сюди привело.

— Ну… — промовила Ганна.

Вони стояли й дивилися одне на одного.

— Чи не хочеш зайти? — врешті спитала вона.

— Ой, ні, ні. Мені додому треба.

— Ну, гаразд.

Вони ще постояли. Карлі позіхнула, сіла й почухалася, не звертаючи увагу на напругу між двома людьми.

— Я хотів тобі зателефонувати, коли почув про… про Метью. Я співчуваю твоїй втраті, — промовив Ітан.

— Дякую, — відказала Ганна. — То було п’ятнадцять років тому, Ітане. Давно.

— А мені навіть і не здалося, що це давно…

— Так.

— То ти до неї в гості приїхала, бо в неї буде дитина?..

— Та ні, я тепер тут живу.

— Правда? — Ітана, здається, щось вразило, але я роззирнувся й нічого дивного не помітив, хіба що білка злізла з дерева й рилася в траві біля одного з будинків вдалині. «Карлі взагалі не туди дивиться», — роздратовано подумав я.

— Наступного місяця буде два роки, як я сюди приїхала. Речел і її чоловік живуть у мене, поки в них ремонт. Вони роблять кімнату для дитини.

— А-а…

— Їм би вже швидше завершити, — засміялася Ганна. — Он яка вона вже… велика.

Обоє засміялися. Тепер, коли сміх стих, від Ганни віяло чимось схожим на смуток. Страх Ітана розвіявся, і його теж, здається, пройняла ця дивна печаль.

— Ну, приємно було тебе побачити, Ітане.

— І я тобі був дуже радий, Ганно.

— Ну, добре. Бувай.

Вона розвернулася й попрямувала в дім. Ітан обійшов машину й зібрався сідати за кермо. Він чогось став сердитий, зляканий і сумний, а ще його мучила якась внутрішня суперечність. Карлі й далі не бачила білки. Дівчина стояла на верхній сходинці. Ітан відчинив дверцята машини.

— Ганно! — гукнув він.

Вона розвернулася. Хлопчик глибоко та судомно вдихнув.

— А може, заїжджайте якось до мене повечеряти? Тобі, мабуть, цікаво буде. Ти ж так давно на Фермі не була. Я, типу, город завів. Помідорчики… — його голос затих.

— Ти й куховариш сам, Ітане?

— Ну… Я сам дуже гарно розігріваю!

Вони обоє засміялися, і їхній сум розвіявся, наче його й не було.

Розділ 32

Відтак я часто бачив Ганну та Карлі. Вони приїжджали на Ферму, щоб погратися, і мені це подобалося. Карлі розуміла, що Ферма — то моя територія. Важко було це не помітити, адже я там позначив усі дерева. Я був Головний пес, і Карлі не зазіхала на мій титул. Хоча, на моє роздратування, вона постійно забувала, якою є ієрархія в нашій маленькій зграї. Здебільшого Карлі поводилася