Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

Розділ 31

АВА

Хоч Лейвуд – і не рідне мені місце, але обживаюсь я тут досить швидко. Припускаю, що справа у доброзичливості його мешканців. Рей за моєї відсутності розтопив всі серця, а моє ефектне прибуття закріпило враження. Для молодих дівчат з замку я стала свого роду предметом захоплення. Одного разу, проходячи повз кухню, почула дзвінкий голосок Мардж, яка розпиналася перед слухачами про мої подвиги у Хемпстоні. Правда, в її інтерпретації, я заколола нападника шпагою. Не маю поняття, звідки вона могла це взнати – хіба що від когось з людей Фрая. Дуже приязна дівчина, швидко заводить знайомства. Моя поява у чоловічому одязі, звичайно, підтвердила її версію в очах прислуги.

Тож всі висловлюють мені виключну повагу і поспішають задовільнити мої прохання. Я вже облаштувала собі кабінет на третьому поверсі, у мансарді. Хоч не впевнена, що ця назва доречна. Це кімната з м’якими меблями, дерев’яними стелажами для книжок, окремо для лікарських настоянок і великим робочим столом. Через півкругле вікно можна вийти на дах – тут частина його зроблена пласкою. І згодом на цій терасі я планую поставити кілька дерев в горщиках, щоб зробити такий собі сад на даху. Вид звідти відкривається просто чудовий – пагорби гір і дорога, що веде до замку.

Що ж до моїх власних покоїв, то вони межують з кімнатою Рея і складаються з двох кімнат – спальні і вітальні. Меблі, килими, штори – все ретельно вичищене і майже сяє, на відміну від нашого попереднього приїзду. Видно, що в замку перейнялися планами стати домом для нащадка Варана. Для законного спадкоємця це було би лише одне з володінь, тоді як Рей вважатиме це місце домом. І дбатиме про нього, як виросте.

На жаль, період спокою виявився недовгим, я саме сиділа з книжкою про виноградники на колінах – бібліотека замку маленька, і відшукати щось цікавіше не вдалося, як мене знову повело. Очі заволокло білуватою пеленою, ніби туман залив кімнату. Підступила знайома нудота і я міцно заплющила очі. В Лейвуді Кертіс мені не страшний, та й навряд чи він знає, як виглядає замок зсередини. Проте я взагалі не хочу, щоб він дивився моїми очима… зараз можна спробувати побачити щось і з того боку, прийшло мені в голову. Знати б ще, як це робити… Щось ніби луснуло з нечутним звуком, ніби порвалася якась плівка і перед очима з туману проступив обрис. Стареча смаглява рука з випуклими венами… жіноча, з довгими загнутими нігтями на тремтячих пальцях. Сірий рукав… Сінна?! «…врятуй мене…» - хрип, кігті судомно стискаються і шкребуть по дерев’яному столу. Борозди, залишені ними, починають тліти. Глухий удар, рик «Тварюка!» і спочатку в очах темніє, а потім мене викидає з видіння.

Я сиджу з шалено калатаючим сердем і бездумно дивлюсь перед собою. Це Сінна? Чи мозок просто вчепився за перше-ліпше пояснення? Я перебила його чари і побачила зворотний бік? Він добрався до неї… можливо, це й пояснює його раптові здібності… Невже Кертіс зумів якось використати її силу?

Я зриваюсь з місця і починаю ходити по кімнаті. Що робити?! Вона кликала мене і він це зрозумів? Чи просто чинила опір?

Скільки б я не думала – нічого не допомагає. Мені не витягнути її з кігтів Кертіса, хіба підмінити собою. Якщо він після цього її відпустить, адже її знання… Це виключено. Хто ж тоді проведе обряд? Жертва і жриця будуть у його руках. І взагалі нема впевненості, що Сінна у нього – малодушно шепоче мені страх. Кертіс міг навіяти мені морок…

Лягаю спати я все-таки підготувавшись. Вночі і кати, і полонені сплять. Вночі межа реальності тонша, і душі легше дотягнутися до душі. Варто вичекати час і спробувати відчути Сінну. Якщо вона й справді просила в мене допомоги – вона повинна відізватися.

Перед тим, як піти до себе, я ризикую зробити те, чого не робила раніше. Йду на кухню і запарюю кілька лаврових листків у грубому кухлі. Жриці колись пили такій напій, щоб відкрити свідомість і ясніше чути голос Богині. Сіна розповідала про це, але наскільки міцним має бути настій, я не знаю. Лишається сподіватись, що мої дії до чогось приведуть, бо отруїтися мені теж не хочеться.

Замок занурений в тишу. Не долинає ні звуку – ні вітру, ні скрипу дерева, ні шуму від вартових. Глухо. Я наважуюсь. Спочатку тихо, а потім голосніше вимовляю подумки ім’я. Кличу, тягнусь. Ти маєш мене почути, ну ж бо! Ніби якийсь клубок розмотується в мене в голові і я раптом випадаю у яскраво освітлені покої. Коло вікна стоїть струнка жінка і дивиться назовні. Над її плечем схилився світловолосий чоловік. Постать жінки напружена і я помічаю, що вона судомно стискає тонкі пальці.

- Ціна зради, - криво усміхаючись, говорить чоловік. – Він зрадив брата, ти – його. А могла би все життя не знати жодного сумніву. Бути відданою мені. Знаєш, яка недоступна розкіш – чисте сумління? Я би взяв на себе всі рішення…

- Я не була і не буду твоєю лялькою, Вейліне! – різко говорить жінка.

- Ти й є лялька! Хіба ти маєш вибір?- знущально тягне чоловік. Він повертає голову і я бачу його обличчя. – Ти несеш всю відповідальність за його гріхи, а вирішувати нічого не можеш. Ховаєш своїх дітей…

- Замовкни! Йди геть – для чого ти мучиш мене? Ти нічим не кращий, до того ж вибирала не я, а мої батьки.

- Але цього покидька вибрала ти!! – з люттю говорить чоловік. – Дивись! Дивись, як відлетить його голова! Це ти, це все ти…

Рука, якою він впирається у відкіс вікна, судомно стискається, обличчя вискалюється в гніві, і я впізнаю його. Це Кертіс. Кертіс, але на років на трмидцять молодший… А жінка…невимовно знайома, але…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍