перед усілякими змовами і чорно-білий розподіл світу на своїх і чужих, відчуття своєї країни як фортеці, з усіх боків оточеної ворогами, стійко закріпилося у свідомості як політичних еліт, так і пересічних громадян Росії. «У радянські часи письменники, журналісти і науковці отримували державну підтримку (через формальні та неформальні зв’язки) для продукування різних теорій змови» 299, пише Ілля Яблоков та як приклад згадує російських інтелектуалів, які своїм авторитетом легітимували антиєврейські та західні ідеї, робили їх частиною суспільного дискурсу, — це Лев Гумільов, Ігор Фроянов, Анатолій Уткін 300. Лейтмотивом усієї книжки Яблокова є аналіз російської конспірологічної культури через розгляд тієї ролі, яку відіграли пострадянські публічні інтелектуали у створенні та поширенні теорій змови. У другому розділі своєї книжки він пише про політтехнолога Гліба Павловського та «теорії змови як політичну технологію» 301, адже важко переоцінити його роль у перетворенні Путіна на «головну політичну скрєпу суспільства» 302, навіюванні жалю з приводу розвалу Радянського Союзу (Павловський навіть вигадав словосполучення «біловезькі люди» на позначення безвольних росіян, винних у тому, що дозволили розпастися Союзу 303) і вдовбуванні в маси тези про те, що Україна потрібна Заходу лише як кордон з Росією 304. Олександр Дугін з його «Основами геополітики», в яких уся історія — це боротьба «Суходолу» та «Моря», з його мистецтвом «поєднувати теми, що пов’язані з політикою, історією, міжнародними відносинами і навіть попкультурою» 305, і збіркою статей «Конспірологія» вочевидь справив потужний вплив на формування агресивної сучасної російської неоімперської ідеології, яка має у своїй основі конспірацистський світогляд. Дугіна запрошував на інтерв’ю Алекс Джонс, відомий американський теоретик змов, що називає себе палеоконсерватором 306. Як і можна очікувати, Дугін вихваляв Росію, Путіна, а також казав, що любить американців, але ненавидить глобалістський порядок денний 307. Зрозуміло, що нелюбов до глобалізму поділяє не лише Дугін. Якщо депутатка Держдуми РФ Наталія Нарочницька з її ідеями про високодуховність і величне минуле Росії, славетну «великодержавність», яку намагається викорінити підступний Захід, має незначну медійну популярність, то російський журналіст Максим Шевченко — відвертий українофоб, антисеміт, боротьбист проти західного неолібералізму, в уявленні якого російський народ воює на два фронти: проти власних корумпованих еліт і проти підступного Заходу, — частий гість різних російських медійних майданчиків 308. Завдяки цим персоналіям у сучасній Росії розмірковування на тему ворожого до Росії цивілізованого Західного світу стало буденною нормою, від якої потерпаємо і ми в Україні. Пропагандистські російські тези проникали в Україну через російські ЗМІ та через представників політичних сил, що відкрито підтримували Росію, і у більш прихований спосіб — через ідеологеми, спрямовані на викриття підступності Заходу, європейських й американських еліт, яким «насправді» не потрібна Україна, окрім як земля чи ресурс, які «не хочуть» України в ЄС чи в НАТО, і, на цьому тлі, Росія позиціонувала себе не просто як рятівника, а як союзника в протидії підступним планам Заходу. Хоча повномасштабне військове вторгнення змінило погляди багатьох симпатизантів Росії, ці конспірологічні ідеологеми виявляють стійкість і не вивітряться так швидко, як і любов деяких політиків і журналістів до Росії. Либонь наша улюблена забавка з визначення зрадоньки чи переможеньки також викривлює сприйняття взаємодії України у стані війни з країнами Заходу, які нам допомагають. Але чи достатньо? А чи можна швидше? А на яких умовах? Всі ці запитання російська пропаганда також бере на озброєння і розкручує в тому числі за допомогою конспірацистських дискурсів, що, приміром, за показною допомогою Україні криється підступний план, бо насправді Україна нікого не цікавить тощо. Конспірологічні мотиви можна простежити і в дискусіях щодо міжнародної суб’єктності України, що раз у раз спливають завдяки російській пропаганді в українському суспільно-політичному дискурсі, однак це тема для окремої публікації.
Непозбувна бентега як конспірологічний антидот
Туга, журба, відчай, скорбота, жаль, печаль, сум, розпач, зажура, безнадія, скрута, смуток та, звісно, фірмова, хоч інколи й невимовна, бентега. Якщо, згідно з огульним міфом, корінні народи північних територій мають багато слів на позначення невіддільної складової умов свого життя — снігу (підкреслюю, що це великою мірою вигадка), на цьому тлі можливості української мови передати спектр емоцій від туги до бентеги не лишають шансів чужоземному слову «депресія», крім як на позначення медичного діагнозу. Вкотре радію, що в Україні нема статті за образу почуттів віруючих і дозволю собі провокативне твердження: православна культура справила потужний вплив на формування української національної ідентичності, але нам геть не чужим є… буддизм. Не закидуйте мене помідорами. Адже хто як не українці зі своїми тугою, журбою, зажурою, бентегою та всім іншим емоційним скарбом по-справжньому розуміє благородну істину буддизму, що життя — страждання? «Здихнув тяжко та важко, мов ковальський міх», «журба їсть людину, як іржа залізо», «як прийде туга — пізнаєш друга», «так сумує, що хоч з мосту в воду», «лиха та радість, по котрій смуток наступає» — українська фразеологія, на мою думку, чудово ілюструє мою тезу про те, що слабкі передумови для формування конспірацистського світогляду в українській культурі. Про які таємні товариства з підступними планами чи потужним світовим урядом мова, коли в нас і так то журба, то бентега. Де там ті рептилоїди, масони, ілюмінати чи ще хтось, якщо українська народна мудрість каже: «Не зітхай: чого нема, то й так нехай». На кволі перспективи більшості теорій змови в Україні можна подивитися й під іншим кутом. Віталій Кононенко в монографії «Концепти українського дискурсу» в розділі «Абстрактно-емоційні концепти» розглядає концепти сум, туга, журба, зауважуючи: «За народними уявленнями, сум — істота, що виявляє людські якості; порівняйте у фраземах, де поняття сум сприймається як персоніфікований образ, як діяч: сум (бере, забирає, побирає, узяв, обіймає, обгортає, обхоплює, поймає, находить, налягає, нападає тощо)» 309. Думаю, що рептилоїди не спроможні обгортати, налягати чи нападати так, як це майстерно робить наш потужний рідненький сум з його братами смутком і розпачем та сестричками журбою, тугою і бентегою. Може здатися, що така емоційна реакція веде до
