ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Маша кружляла навколо нього, витончено, майже граційно, вичікуючи момент. Її очі світилися фіолетовим полум’ям, а дихання залишало у повітрі гарячий слід.

Анатолій розумів — це його останній шанс.

Усе звелося до одного удару.

Один чіткий, безпомилковий рух, що покладе край цій битві.

Зараз або ніколи!

Він зірвався з місця, м’язи стислися в єдиному пориві, а паща розкрилася, готова зімкнутися на її горлянці.

Але в ту ж мить, коли він був за крок від перемоги, вона… зникла.

Ні, не зникла—рухнула вниз, змінюючи траєкторію просто в останню мить! Його паща клацнула в порожнечі, і за мить вона була під ним.

Її очі палали переможним блиском.

І тоді він відчув це.

Пронизуючий біль.

Гострі ікла вгрузли в його шию, і світ різко нахилився. Земля під ним більше не була надійною опорою. Він падав.

А коло білих вовків мовчки дивилося, спостерігаючи, як вирішується доля цього бою.

І в цю ж мить — удар.

Мов блискавка, що вдаряє в дерево, її лапа опустилася на його спину, змушуючи його похитнутися. Анатолій випростався, вишкірився, і знову кинувся вперед.

Сонце підіймалося все вище, і його світло вже малювало на траві довгі тіні.

Крок за кроком до поразки

Анатолій атакував знову і знову, але щоразу його удари розтинали повітря, а у відповідь він отримував різкі, точні контратаки.

Сонце вже пробилося крізь туман, і білі вовки, що стояли навколо, здавалися створіннями самого світанку.

Анатолій важко дихав. Його лапи обважніли. Плече пекло там, де білі ікла Маші вгрузли в нього.

Вона стояла за кілька кроків.

— Здавайся, — її голос був спокійний. Не погроза, не злість — просто факт.

Анатолій гаркнув. Він не здасться. Ніколи!

Він зробив останній стрибок.

І знову — удар.

Падіння

Світ перевернувся.

Він відчув, як трава обіймає його, як сонячне тепло пробирається крізь шерсть. Очі потьмяніли.

Він не зміг.

Сонце остаточно вийшло з-за обрію, заповнюючи небо ясним світлом.

Білі вовки не гарчали. Не насміхалися. Вони просто стояли і чекали.

Сірі ж… відступили.

Він хотів щось сказати. Вишкірити ікла. Піднятися.

Але просто заплющив очі.

Світ став теплим і розмитим.

Світанок розпочав новий день.

---

Маша вигризла перемогу. Вона встала над супротивником, виснажена, але сповнена сили, і голосно завила, стверджуючи своє місце в зграї. Її крик пронісся крізь дерева, відбився луною в темних хащах. І разом із нею завили всі вовки, визнаючи її право.

Тільки двоє не могли цього зробити.

Анатолій лежав, розпростертий на землі, прикушена губа ледь стримувала злість і гіркоту поразки. Його груди швидко здіймалися й опадали, але він мовчав, стискаючи лапи в кулак.

А Північний… Він просто лежав.

Маша кинулася до нього, серце калатало в грудях, пальці дрібно тремтіли. Колись могутній ватажок був тепер нерухомий, тільки його шерсть ворушилася під легким подихом вітру.

Вовки завмерли. Галявина, ще мить тому наповнена криками і шумом бою, застигла в чеканні. Навіть вітер стих, і здавалося, що сама природа затримала подих.

Позаду хтось тихо підійшов.

— Я чую… — прошепотіла Маша, нахилившись до батька, — як його серце… Але кожен удар слабший за попередній…

Сльози пекли очі, але вона не мала права плакати. Вовки чекали. Вони вірили в неї.

Раптом Паша, що стояв поруч, завмер, витріщившись на Північного.

— Медальйон… — прошепотів він, ніби щось згадав. — Швидше, зніми його!

Маша спершу не зрозуміла, про що він говорить, але погляд упав на старий металевий кулон, що висів на шиї Північного. Він здався їй якимось… чужим. Наче це не він був частиною Північного, а Північний — його.

Вона потягнулася, зуби ледь торкнулися холодного металу, і в ту ж мить її серце стислося від лихого передчуття.

— Машо, швидше! — Паша вже простягнув лапи, ніби боявся, що вона не встигне.

Останнім ривком  розстебнулася застібка.

Галявина вибухнула тишею.

Листя перестало тріпотіти. Земля під лапами затримала дихання. Світ ніби затримався в одній нескінченній секунді.

А потім медальйон впав у траву.

І Північний різко вдихнув.

Його груди здригнулися, лапи судомно сіпнулися, ніби він тільки що вирвався з якогось страшного полону. Очі залишалися заплющеними, але вже не здавалися мертвими.

— Він живий… — прошепотіла Маша.

Вовки завили знову — довгим, урочистим виттям. Але тепер це був не тільки крик визнання, а й святкування повернення ватажка.

Маша торкнулася його щоки, лапа ніжно ковзнула по теплій шерсті.

— Тату…

І в ту ж мить Північний розплющив очі.