ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Вовки кружляли навколо Маші, їхні силуети, ковзали по землі, зливаючись у хижий танок. Вони не поспішали. Випробовували її, підкрадаючись із різних боків, змушуючи повертатися, відступати, розгортатися, щоб не втратити жодного з них із поля зору. Та вона не давала їм ані секунди переваги — кожен рух, кожен порух хвоста чи лапи був миттєво помічений. Це був не просто бій — це був хижий ритуал, холодний розрахунок.

Маша трималася. Відчувала, як кожен м’яз напружений до краю, як серце вибиває шалений ритм у грудях. Але вона не мала права на страх. Страх означав поразку.

І тут, наче з туману, позаду з’явився він.

Паша.

У вовчій подобі, з рудим полиском вранішнього світла на темному хутрі, він виглядав майже примарою. Його лапи ступали нетвердо, але не варто було обманюватися — це був вовк, що стояв на межі. Його очі палали, пронизуючи простір між ними, змушуючи Машу на мить забути, що вони не самі.

Вовки, що ще секунду тому були впевнені у своїй перевазі, зупинилися. Їхнє нутро підказувало їм те, що вони не могли пояснити: Вовк якого варто боятись. Ось справжній володар зграї.

Проте це тривало лише мить.

Анатолій, що досі спостерігав за видовищем, нахилив голову, криво посміхаючись:

— І що ти зробиш, Пашо? Стоїш тут, хитаєшся, а вони вже відчули твою слабкість.

Маша підняла голову, її голос пролунав, як удар:

— Ти трус!

Анатолій лише розсміявся. Його очі світилися від задоволення. Йому не треба було битися — вовки зроблять усе за нього.

Коло почало звужуватись. Двадцять тіней проти двох.

Маша відчула, як Паша став поряд. Його дихання було гарячим і нерівним, але в ньому не було страху. Вони були двоє проти всієї зграї.

Люди на галявині мовчки спостерігали. Вони не були на боці Анатолія, але й не вірили, що двоє можуть  перемогти.

А вони не мали права програти.

Вовки загарчали, їхні лапи розривали траву. Перший кинувся вперед. За ним другий. Третій.

І бій почався.

Вовки готувалися до фінального стрибка. Напруга досягла межі, ось-ось мало пролитися перша кров…

І тоді, мов примари, з'явилися вони.

Сім білих вовків, схожих на зимове полум'я, розчинилися в ранковому світлі, мов сніговий вихор. Вони не витрачали слів, не попереджали — просто увірвалися в коло, що стиснулося навколо Маші та Паші.

Грізне гарчання розірвало повітря. Білі вовки схилили голови, демонструючи загрозу, і цього було досить, щоб сірі завмерли.

Лише мить.

А потім почалася бійня.

Білі вовки рухалися швидко, бездоганно. Їхні м'язи були натягнуті, як тятива лука, і кожен удар був не просто атакою — він був нищівним вироком. Там, де сірі прагнули натовпом задавити супротивника, білі розсіювали їх, розривали лави, били точно й безпомилково.

І саме в цій хаотичній битві Маша побачила можливість.

Прохід.

Вона не чекала.

Кинулася вперед, ковзаючи між тілами, відчуваючи, як вітер від лап і зубів майже торкається її шкіри. Її серце калатало, але вона не зупинялася.

Її ціль була попереду.

Анатолій.

Він досі стояв там, спостерігаючи за тим, що відбувалося. Його усмішка зникла.

Маша бігла прямо до нього, і в її очах більше не було сумнівів.

— Ти пошкодуєш, що народився! — голос її був як удар батога, і в ньому бриніла обіцянка помсти.

Анатолій стояв, напружуючи кожен м’яз. Він був більший, дужчий, досвідченіший. Він знав свою перевагу.

Він був вовк.

Але Маша…

Біла вовчиця, величезна, мов сама хурделиця, наближалася без страху. Її хутро, залите світлом, здавалося майже примарним, але під ним ховалися не просто м’язи. Щось інше, щось невидиме, але небезпечне.

Анатолій згадав, як легко переміг Північного. Той був знесилений.

Але зараз усе інакше.

Маша становила загрозу.

Вони почали кружляти.

Очі в очі.

Кожен рух — як поштовх у шаховій партії. Її лапи ступали м’яко, безшумно, але він бачив, що вона не просто чекає. Вона вичікує.

Випад.

Він ухилився, спробував контратакувати, але не дістав. Вона рухалася швидко, майже надто швидко для своєї маси.

Він стиснув пащу. Легко не буде.

Але вовчиця все одно слабша! Так було завжди!

Вовк сильніший.

І тут вона пішла в атаку.

Її напір змусив його відступити. Раз. Два. Вона била швидко, сміливо, часом навіть ризиковано, ніби їй було байдуже, чи отримає вона удар у відповідь.

Але вона не отримувала.

Кожен її рух був бездоганним.

Щось у ній було… не таким, як у всіх.

І тоді до нього прийшло усвідомлення.

Він не просто б’ється з Машею.

Анатолій зрозумів: він б’ється не просто з вовчицею. У ній було щось більше, щось, що переважало саму силу, м’язи й жагу помсти. Він б’ється з тією, в кому прокинулося щось більше за вовка.

Вона рухалася, мов тінь, зухвало кидаючись на нього в найнесподіваніші моменти. Відступала, заманювала, випробовувала його, а потім знову атакувала. Її очі горіли загадковим фіолетовим сяйвом—у вовків такого не буває! Відьма! Метис! Її мати була відьмою, отже, вона успадкувала щось більше, ніж просто дикість.

Але роздуми були розкішшю, якої він не міг собі дозволити.

Вона пішла в атаку. Лапа різонула повітря, і перший удар вибухнув болем у його щелепі. Це не було схоже на звичайний вовчий удар—це був ляпас, це був удар боксерської ваги, удар, що зрушив його з місця. Він хитнувся, але встиг виставити передпліччя, коли наступний випад мало не збив його з ніг.

Ще один удар—і темний морок майнув перед очима.

Він відповів, викинувши лапу у вперед, намагаючись схопити її за загривок, але вовчиця, мов блискавка, вислизнула. Вона ухилилася, вдарила по його ребрах, облизала ікла, ніби смакуючи майбутню перемогу.

Анатолій відчув, як серце гупає в грудях, розганяючи кров по напруженому тілу. Навколо стояла гнітюча тиша, здавалося, навіть вітер затамував подих, спостерігаючи за фіналом цієї битви.

Білі вовки… Вони розправилися з його зграєю. Паша та біла зграя, як ще кілька хвилин тому сірі, тепер утворили нове коло, але тепер у центрі був він. Він та вона.