ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Анатолій ударив першим.

Його величезне тіло вовка майже блискавично кинулося вперед. Щелепи клацнули в повітрі, цілеспрямовано хапаючи за шию, але Північний ухилився. Його рухи були швидші, ніж очікував суперник.

Чорне хутро ковзнуло вбік, і Анатолій відчув, як кігті глибоко врізалися в його плече. Біль розійшовся гарячою хвилею, але він не відступив.

Навпаки.

Розлючений, він зробив різкий випад, вкладаючи всю силу в удар. Його масивне тіло врізалося в Північного, відкидаючи того вбік. Пил здійнявся хмарою.

Зграя затамувала подих.

Але Північний уже був на ногах.

Він дихав важче, але в його очах не було страху.

Вони кружляли один навколо одного. Вуха притиснуті, хвости опущені — знаки готовності до останнього стрибка.

Анатолій зробив помилку.

Він знову кинувся вперед, сподіваючись на свою силу.

Але Північний не став зустрічати його напряму.

Він опустився нижче, швидко розвернувшись, і перш ніж Анатолій зрозумів, що сталося, різкі ікла вп’ялися йому в задню лапу.

Гарячий біль пронизав тіло.

Анатолій з гарчанням змахнув кігтями, намагаючись вирватися, але Північний не відступав. Він рився зубами глибше, вгризаючись у м’язи, доки його супротивник не завив від болю.

А потім, одним різким рухом, він смикнув.

Анатолій втратив рівновагу.

Він знову кинувся вперед, покладаючись на силу.

Північний зник.

Удар!

Гострі ікла вп’ялися в задню лапу.

Біль вирвався гарчанням. Анатолій змахнув кігтями, намагаючись скинути супротивника, але Північний уже вгризався глибше, занурюючи зуби в м’язи, доки кістка не затріщала.

І тут…

Анатолій не виривався.

Він завмер.

А потім, із силою вирвавши лапу з пащі супротивника, відштовхнувся всією потужністю задніх лап. Його рух був блискавичним. Його тіло стало згустком чорної смерті, що летіла в ціль.

Північний не встиг відскочити.

Бій тривав.

Анатолій знову кинувся вперед, його темне тіло стало розмитою тінню, що рвала простір між ним і Північним. Кігті зловісно блиснули в повітрі.

Вибух болю.

Північний не встиг ухилитися. Щелепи Анатолія майже зімкнулися на його шиї. Ще мить — і все було б скінчено.

Але тишу розірвав голос.

— Я викликаю тебе! — вигукнула Маша, її голос пролунав, наче грім серед бурі.

Анатолій не відразу відреагував. Лише холодний, глухий сміх вирвався з його грудей. Його лапи все ще впивалися в землю, щелепи затрималися за міліметр від горла Північного.

— Вбийте її.

Сказано — зроблено.

Декілька тіней відділилися від зграї. Вони рухалися без вагань, їхні людські постаті згиналися, перетворюючись на вовків у русі. В повітрі запахло сріблястим острахом і залізною рішучістю.

Але не вся зграя рушила вперед.

Дехто лишився стояти, мовчки спостерігаючи. Їхні очі віддзеркалювали мерехтіння вранішнього сонця. Вони чекали.

Випробовування почалося.

Маша не ворухнулася.

Очі хижаків наближалися. Гарчання зливалося в глухий ритм.

Вовки, що вже готувалися кинутися на неї, завмерли.

Маша не відступала. Вона стояла рівно, впиваючись поглядом у тих, хто мав її вбити. Повітря стало густішим, напруження згустилося в грудях. Вона зробила глибокий вдих… і її тіло здригнулося.

Кістки затріщали, зміщуючись під шкірою. Хребет вигнувся, пальці скрутилися, видовжуючись у лапи. Її шкіра розірвалася хвилями білого хутра. Губи розійшлися в беззвучному зойку, що перетворився на низьке гарчання.

Лише мить—і там, де ще секунду тому стояла людина, стояла біла вовчиця.

Вона не була схожа на тих, хто підкорявся Анатолію. Її постать випромінювала не покірність, а чисту, незламну рішучість.

Вона знала що не відступить.

Анатолій прищурився, уважно її розглядаючи.

Анатолій звузив очі, його погляд ковзнув по вовчиці, оцінюючи її.

— Цікаво… — на його губах з’явилася хижа посмішка. — Спочатку мої людини тебе пошматують, а потім я зломаю тебе власноруч.

Біла вовчиця загирчала, напружуючи м’язи в передчутті сутички.