ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Галявина дихала.

Трави ворушилися від легкого вітерцю, немов дослухаючись до світу, що прокидався. Сонце повільно випливало з-за пагорбів, розливаючи золоте сяйво, що тануло в ранковому тумані. Повітря було просякнуте запахом роси, прілої землі й чимось ще — ледь вловимим, ніби відгомін давніх голосів.

Вона пам’ятала все. Веселі вовченята, що гралися її схилами, ще не знаючи, що таке втрати. Гіркі сльози самотніх, які приходили сюди, аби попрощатися зі світом. Палкі обійми закоханих, що клялися один одному під світлом повного місяця. Останній подих старих вовків, що знаходили тут спокій. І гнівний клекіт тих, хто кидав виклик долі.

Сьогодні вона знову стане свідком вибору.

Перші промені сонця торкнулися землі, і зграя почала збиратися. Люди заходили на поляну нечутно, наче боялися потривожити тишу. Вони віталися стриманими кивками, утворюючи невеликі гурти. Шепіт, уривчасті фрази, схвильовані погляди.

Зустріч мала відбутися пізніше. Всі знали це. Але її скликали не просто так.

Цієї весни загинув альфа. Його смерть була швидкою. Зграя оплакувала його, як належить, і, здавалося, життя мало йти далі… Але вчора від нього прийшло запрошення.

Вовк, що давно відійшов у тінь, кликав їх знову зібратися.

Як таке могло бути?

Тиша на галявині гусла, ніби сама земля стримувала подих, чекаючи, хто наважиться озвучити перше питання.

Анатолій Васильович ступив на галявину, і земля під його ногами здавалася йому твердою, наче він уже мав право на цей ґрунт. Він не був альфою, але вже відчував себе ним — випростав плечі, йшов упевнено, хоча всередині відчував хвилювання.

Він очікував побачити тут кількох вовків, можливо, найвідданіших, та натомість перед ним розкинулася справжня армія. Очі звірів блищали у світанкові, і їх було значно більше, ніж він уявляв. Серце на мить стиснулося — щось не так.

До нього одразу потяглися підлабузники. Один із них, нахилившись ближче, прошепотів:

— Тобі теж прийшло таке смс?

Анатолій Васильович завмер. Йому нічого не приходило. Мороз пробіг по шкірі. Щось відбувалося поза його контролем.

Раптом вітер змінився, і ліс, що досі шелестів у своїй звичній тиші, наче затамував подих. На галявину ступив він.

Північний.

Анатолій відчув, як по натовпу прокотилася хвиля здивування, що миттєво переросла в шок. Дехто відступив, дехто пригнув голову, а інші завмерли, ніби не могли повірити власним очам.

— Альфа живий… — зірвався з чиїхось губ шепіт, що обпік холодом повітря.

Північний зупинився на краю галявини. Його постать, залита ранковим світлом, здавалася примарною. Очі блищали гостро, ніби бачили крізь кожного присутнього. Він дивився на зграю довго, не кажучи ні слова.

Напруга в повітрі ставала нестерпною.

— Альфа живий… — повторив хтось тихо, ніби боявся, що голосніше сказане слово розвіє примару.

— Так, я живий! — голос Північного гримів над галявиною, мов гроза, що нарешті дісталася горизонту. — Але є серед нас зрадник!

Напруга в повітрі загусла.

— Саме через тебе я "змушений був померти"! — його очі, холодні, наче зимове небо, вп’ялися в Анатолія. — Твої інтриги!

Люди й вовки в зграї переглянулися, розгублені, але ніхто не насмілився порушити тишу.

Анатолій, замість того щоб заперечувати, випростав плечі і скривив губи у зневажливій посмішці.

— Інтриги — то не злочин, — його голос був рівний, хоч у погляді вже жевріла небезпечна іскра.

— Але злочин — продати свого альфу іншому!

Тиша вибухнула шепотом.

Хтось здригнувся, хтось стиснув кулаки, а дехто вже вишкірив зуби, відчувши, що за цими словами ховається більше, ніж просто звинувачення.

— Так, ти зрадив мене. — Північний зробив крок вперед. — Ти зв’язався з Леоном!

Шепіт у натовпі переріс у глухий гул. Ім’я Леона билося між вовками, розпалюючи недобре передчуття.

— Але не це мене турбує найбільше… — його голос став тихішим, але від того ще небезпечнішим. — Якщо ти хотів влади, ти міг викликати мене на поєдинок. У чесному бою.

Північний зупинився просто перед Анатолієм, його дихання було рівним, постава — незворушною, але в очах горів лід.

— Та ти обрав брехню і підлабузництво.

Анатолій стискав кулаки. В його очах вже не було зверхності. Тільки гнів.

— Я викликаю тебе! — рикнув він, і його зіниці спалахнули жовтим вогнем.

Повітря ніби здригнулося.

Північний не кліпнув. Не похитнувся.

Лише ледь помітно підняв голову.

— Зараз?

— Зараз.

На галявині спалахнули жовті й червоні очі.

Земля приготувалася прийняти кров.

Північний усміхнувся.

Ледь помітно, куточком губ. Але цього вистачило, щоб у грудях Анатолія спалахнуло щось схоже на злість.

— Битва за владу? — сеазав Північний. Його голос був спокійним, але в ньому бриніло щось… небезпечне.

— Саме так, — твердо відповів Анатолій, роблячи ще один крок уперед. Він намагався здаватися впевненим, хоча серце билося швидше, ніж мало б. — Зграя потребує сильного ватажка. А ти… — він на мить затримав погляд на ньому, — ти слабкий.

Північний мовчав. Але натовп заворушився, обмінюючись поглядами. Він справді виглядав інакше. Хоча його спина була пряма, а постава впевнена, його тіло здавалося виснаженим. Ті, хто стояв ближче, могли помітити легку тінь втоми в його очах, здавалося, що кожен рух дається йому дорожче, ніж має.

Анатолій це бачив. Він був упевнений у своїх шансах.

— Або ти приймаєш виклик, — він трохи нахилився вперед, — або ти визнаєш, що вже не той, ким був колись.

Зграя завмерла в очікуванні.

Північний нарешті заговорив:

— Я приймаю.

Його голос залишався рівним. Він не гарчав, не показував емоцій. Але в цьому спокої було щось тривожне.

Земля під ногами здавалася твердішою, ніж зазвичай.

Кістки хруснули, тіла змінили форму, і дві постаті, що ще мить тому були людьми, розірвали тканину реальності, стаючи тим, ким вони були насправді.

Рев прокотився галявиною, віддаючись у кістках кожного, хто став свідком.