ЛІдія Тугай - Вовчиця , ЛІдія Тугай

Маша сиділа між двома чоловіками, які щойно ще були ворогами, а тепер стали її татами. Вона відчула, як здавило в грудях – від емоцій чи від абсурдності ситуації, хто зна.

Північний мовчав. Але поклав їй руку на голову й лагідно погладив, як у дитинстві, коли вона прибігала до нього з подряпаними колінами. Теплі пальці заплуталися в її волоссі, і серце Маші стислося від розуміння: він нічого не скаже, бо для нього нічого не змінилося. Вона – його донька, незалежно від генів.

Леон, навпаки, витримавши паузу, голосно зітхнув і підпер підборіддя рукою.

— Ну що ж, тепер я офіційно батько… Якось різко постарів.

Маша пирхнула, не стримавшись.

— Але з іншого боку, – він схрестив руки на грудях і примружився, – моя зграя тепер має принцесу. Час готувати трон.

— Може, ще й корону? – Маша скептично підняла брову.

— Залежить від того, як добре ти вкладешся в бюджет, – Леон ухильно посміхнувся.

Північний мовчки дістав із кишені щось маленьке, взяв Машу за руку й поклав їй у долоню. Вона розтиснула пальці – перед нею лежала срібна каблучка з вигравіруваним символом його зграї.

— Тату… – голос зрадницьки здригнувся.

Він тільки ледь кивнув, а потім легенько стиснув її плече. Його очі говорили більше, ніж могли би слова.

Леон підняв брови.

— Чудово, він дав тобі перстень, а я маю щось сказати, щоб не здатися черствим. – Він театрально зітхнув і розвів руками. – Ну що ж, Маша, вітаю в нашій великій родині. І якщо хтось із моєї зграї буде бурчати, що ти не заслужила місця серед нас, скажи їм, що я особисто розповім їм, як помилятися боляче.

Маша розсміялася, хитаючи головою.

— Тобто тепер у мене два татусі та три зграї на додачу?

— Тепер у тебе все, що тобі потрібно, – тихо промовив Північний.

Леон встав, потягнувся й додав:

— І два батьки, які завжди готові влізти в бійку за свою доньку.

Маша відчула, як щось велике і тепле заповнює її серце.

Так, вона не стала альфою, але стала чимось важливішим. Точкою рівноваги між тими, хто раніше був розділений.

І їй це подобалося.

Паша зайшов у вітальню, тримаючи пляшку вина, і, не кажучи ні слова, відкрив її. Він спокійно розлив напій по склянках, а потім дістав два медальйони й поклав їх на стіл.

Маша мимоволі затримала подих. Один із них вона впізнала – її власний. Інший…

Леон скептично примружився.

— Що це?

Паша взяв склянку, ковтнув вина й тільки тоді відповів:

— Це останній секрет Луни. Два медальйони, які вона створила, щоб захистити Машу.

Він узяв один із них і підняв, показуючи Маші.

— Твій медальйон не просто блокував твою силу й маскував тебе під людину. Він не давав тобі сили вовчиці, тому що… віддавав цю силу іншому медальйону.

Паша перевів погляд на Північного.

— Твоєму.

Північний повільно, майже непомітно напружився.

— Продовжуй.

— Через цей медальйон ти отримував сили Маші. Саме тому ти був настільки сильним.

У вітальні запанувала тиша. Маша відчула, як її руки затрусилися, але вона стрималася.

— Але коли Маша потрапила до Лілії, – продовжив Паша, – вона змінила полярність медальйону. І замість того, щоб передавати тобі сили, він почав робити протилежне – висмоктувати їх із тебе й передавати Маші.

Паша перевів погляд на Машу.

— Саме тому ти змогла розкрити себе й стати вовчицею.

Маша торкнулася свого медальйону, який лежав на столі.

— А Північний…

— Відчув на собі те, що ти відчувала всі ці роки, – завершив Паша.

Леон присвиснув.

— Оце так.

Маша кинула швидкий погляд на Північного. Він сидів, як і раніше, непорушно, але його пальці ледь-ледь стиснули край столу.

Маша зробила глибокий вдих і простягнула руку до свого медальйону. Але не взяла його.

— А якщо тепер усе повернути назад?

Паша задумливо покрутив у руках медальйон Північного.

— Це твій вибір.

Леон, який досі спокійно спостерігав за всім, зітхнув і схрестив руки на грудях.

— Як на мене, тепер тобі не потрібен жоден медальйон. Ти вже знаєш, хто ти.

Маша повільно підняла голову.

Північний мовчки простягнув руку, забрав її медальйон і стиснув у кулаці.

— Сила – це не те, що можна передати чи забрати, – тихо сказав він. – Вона всередині тебе.

Маша посміхнулася.

Вона нарешті це зрозуміла.

---

Темні завіси м'яко здригнулися, коли Лілія з’явилася в кабінеті імператора. Вона зупинилася за кілька кроків від його столу й схилила голову.

Імператор навіть не підвів очей від документів.

— Розказуй, — наказав він, перевертаючи аркуш.

Лілія посміхнулася.

— Месія, — промовила вона. — Я знайшла для вас месію.

Рука імператора завмерла. Він підняв на неї холодний погляд.

— Вона на Місяці. Її неможливо дістати.

— Ні, — Лілія зробила крок уперед, — я не про неї.

Імператор нарешті відклав документи й відкинувся в кріслі.

— Іншу? — його брови злетіли вгору.

— Вовчицю.

Кабінет огорнула важка тиша.

Імператор повільно перевів погляд на старовинний глобус у кутку кабінету. Він торкнувся його пальцями, змусивши обертатися. Лілія не зводила з нього очей.

— Вовчиця, — протягнув він задумливо. — Ти певна?

— Абсолютно. Вона — та, хто може змінити все.

Імператор знову подивився на неї, його погляд став гострим, наче лезо.

— Де вона?

Лілія всміхнулася ще ширше.

— Там, де ви найменше очікуєте.

Лілія зробила ще один крок уперед і схилила голову ближче до імператора. В її очах відбивалося холодне світло ламп, що кидали різкі тіні на масивні стіни кабінету.

Вона сказала лише одне слово:

— Україна.

Імператор не одразу відповів. Він підвівся, підійшов до вікна й на мить завмер, вдивляючись у кривавий захід сонця. Його губи ледь помітно смикнулися в усмішці, що не віщувала нічого доброго.

— Україна… — повторив він задумливо.

Його пальці стиснулися в кулак.