Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

Баррі ставить відео на паузу.

Навколо повна тиша.

Тільки вітер назовні реве.

Баррі вирушає на кухню, і коли він заварює каву, у нього раптом стискається в грудях.

Схоже, наближається емоційна буря.

Тупий ниючий біль з’являється в основі черепа, з носа пускається кров.

Бар у Портленді.

Гелена.

І як вона помалу розкривається перед ним.

Купівля цієї старої дослідницької станції на зламі тисячоліть.

Вони її переобладнали, тоді привезли сюди крісло та все необхідне для нього обладнання на орендованому «Боїнгу-737», який ледве приземлився на полярну злітну смугу.

З ними прибула група фахівців із фізики частинок вочевидь набраних ще в попередніх часолініях, оскільки фізики ні сном ні духом не відали про справжню мету досліджень. У крижаній шапці була пробурена свердловина діаметром півтора фута і завглибшки 8000 футів, під кригу на глибину понад милю опустили світлочутливі детектори. Вони мали фіксувати нейтрино — одні з найзагадковіших елементарних частинок. Нейтрино не мають заряду, напрочуд рідко взаємодіють зі звичайною речовиною та найчастіше походять із таких космічних об’єктів, як наднові, ядра галактик, чорні діри (допомагаючи їх виявити). Під час зіткнення нейтрино з атомом земної речовини утворюється мюон — частинка, що рухається швидше за світло в середовищі та примушує кригу світитися.

От вони й шукали світлові хвилі, спричинені проходженням мюонів крізь кригу.

Теорія Баррі, розроблена ним ще в попередніх часолініях, стверджувала: якщо в момент переходу чиєїсь свідомості до більш раннього спогаду виникають і одразу зникають мікроскопічні чорні діри та кротові нори, то детектори світла зможуть зафіксувати світлові хвилі, спричинені мюонами, породженими під час зіткнення атомів земної речовини з нейтрино, що виникли в чорних дірах.

Але з того нічого не вийшло.

Вони нічого не знайшли.

І фізики роз’їхалися по домівках.

Шість життів вони намагалися глибше проникнути в механізм дії крісла пам’яті, а все, чого вдалося досягти, — це ненадовго відтермінувати неминуче.

Баррі дивиться на екран, де серед руху застигла Гелена.

З’являються хибні спогади з попередніх часоліній. Як вони жили в Аризоні, в Денвері, на дощовому узбережжі Мену. Його життя без Гелени в Нью-Йорку, життя з нею в Шотландії.

Однак у пам’яті утворилися прогалини. Баррі пригадує, що востаннє вони жили в Сан-Франциско, але пригадує не до кінця: у пам’яті зовсім не залишилося спогадів про останні дні, коли світ усе знову згадав.

Він натискає кнопку «Відтворити».

— Ну що, згадав? Чудово. Єдина причина, чому ти бачиш цей запис, — те, що мене вже немає.

Баррі зронює сльозу. Таких дивних почуттів йому ще не доводилося переживати. Баррі із цієї часолінії знає, що Гелена мертва, і одночасно всі Баррі з попередніх часоліній зараз уперше відчувають біль втрати.

— Мені так шкода, любий.

Він згадує той день, коли вона померла, вісім тижнів тому. До того часу вона зовсім здитиніла — розум залишив її. І Баррі мусив годувати, одягати, купати її.

Але тоді було вже набагато легше, аніж коли вона розуміла, в яку прірву котиться. У хвилини прояснення Гелена порівнювала власні відчуття з блуканням у лісі, схожому на сон: не зрозуміти, хто ти, де ти, в якому часі. Подеколи ж натомість вона щиро вважала, що їй п’ятнадцять років, що живе вона в Боулдері разом із батьками, і намагалася накласти чужі обставини на свої відчуття місця й часу та на свою самосвідомість. Вона часто питала себе, чи не так само почувалась її мати в останній рік свого життя.

«— Ця часолінія — поки мій розум не почав розсипатися — була найкращою з усіх. За моє дуже довге життя. Пам’ятаєш ту нашу поїздку — по-моєму, це було наше перше життя разом, — коли ми дивились, як мігрують імператорські пінгвіни? Пам’ятаєш, як ми закохалися в той континент? Як нам тоді здавалося, що ми самі в цілому світі? Як у воду дивилися, скажи? — Гелена відводить погляд від камери, каже: — Що? Не будь такий ревнивий. Колись ти це подивишся. Коли ти до секунди пам’ятатимеш той час, що ми прожили разом, — усі сорок чотири роки».

Вона знову дивиться в камеру.

«— Мушу сказати тобі, Баррі, що без тебе я не протягнула б стільки. Я не змогла б раз по раз намагатися спинити неминуче. Але сьогодні ми це зупиняємо. Як ти вже знаєш, я втратила здатність фіксувати спогади. Як і Слейд, я надто часто користувалася кріслом. Тож я вже не повернуся в минуле. А якби ти навіть зміг вернутися в ту точку часолінії, де моя свідомість молода й не змарнована переміщеннями, немає жодної гарантії, що ти зумієш переконати мене створити крісло. Та й навіщо? Ми перепробували все. Фізику, фармакологію, нейрологію. Навіть зі Слейдом домовлялися. Час визнати, що в нас нічого не вийшло, і нехай вже те людство саме себе знищує, якщо йому так хочеться».

Баррі бачить себе — він входить у кадр і сідає поруч із Геленою. Обіймає її. Гелена горнеться до нього, кладе голову йому на груди.

Геть нереальне відчуття: він пригадав день, коли Гелена вирішила записати повідомлення для того Баррі, до якого колись повернеться вся пам’ять.

«— До судного дня нам залишилося чотири роки».

«— Чотири роки, п’ять місяців і вісім днів, — каже Баррі-на-екрані. — Та кого це хвилює?»

«— Ми проведемо цей час разом. Тепер у тебе вже з’явилися ті спогади. Сподіваюся, вони чудові».

І це правда.

Поки Гелена зовсім не деградувала розумово, в них було два чудових роки, які вони прожили, не обтяжені спробами завадити світу пригадати свою смерть. Вони прожили просто і спокійно. Виходили на льодовик помилуватися південним сяйвом. Ігри, фільми, куховарство — тут, на першому рівні. Часом вибирались на Південний острів Нової Зеландії чи в Патагонію. Просто були разом. Тисяча коротких митей, але заради них варто жити.

Гелена була права. Це були найкращі роки з усіх його життів.

«— Якось дивно, — каже вона. — Ти зараз дивишся все це, найвірогідніше, за чотири роки від цієї миті, хоча я впевнена, що ти дивитимешся і раніше, щоб побачити моє лице і почути мій голос, коли я буду мертвою».

Щира правда. Він так і робив.

«— Але мені ця мить здається такою самою реальною, як і тобі — твоя. Вони обидві реальні? Чи це лише ігри нашої свідомості? Я можу уявити, як ти сидиш отут за чотири роки, хоча ти біля мене в цей момент, у мій момент, і в мене таке відчуття, що простягни я руку через камеру — і торкнуся тебе. Шкода, що це неможливо. Я прожила більше двох сотень літ