Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

вбив Гелену п’ятого листопада дві тисячі вісімнадцятого року. Поверніться якнайближче до цієї дати… і спиніть мене.

— А як ми…

Наступний спалах світла за сто миль південніше заливає все море.

— Іди, — каже Слейд. — Якщо не доберешся до Гелени раніше, ніж вона помре в капсулі, ти не згадаєш те, що я казав, аж до наступного…

Баррі зривається на рівні й кидається бігти, щодуху мчить пагорбом до будинку, на бігу вихоплює з кишені телефон, зашпортується, падає, знову спинається на ноги та врешті-решт набирає Гелену.

Він біжить до будинку, що сяє вогнями, тримаючи телефон біля вуха.

Гудок.

Гудок.

До нього долітає звук ще одного вибуху.

У телефоні далі йдуть гудки.

Вмикається голосова пошта.

Схил пагорба закінчується, Баррі жбурляє телефон на землю, піт роз’їдає очі.

Будинок уже просто перед ним.

— Гелено! Зачекай! — волає Баррі.

Будинок — масивна заміська резиденція, збудована над річкою, що звивається долом.

Баррі злітає по східцях на ґанок і забігає в дім через передні двері, на ходу гукаючи Гелену. Він ракетою проноситься через вітальню, перекинувши журнальний столик і скинувши склянку з водою, що розбивається на кахляній підлозі.

Тоді коридором у східне крило, повз головну спальню, аж до кінця коридору — де розчинено сейфові двері до лабораторії.

— Гелено, спинися!

Він мчить по сходах до підземної лабораторії, де стоять крісло та деприваційна капсула. Вони мають відповідь. Або принаймні щось, чим можна спробувати скористатися, не чекаючи наступні тридцять три роки. Слейдів погляд у спалахах далеких ядерних пожеж був поглядом не брехуна, а людини, яка раптово усвідомила, що накоїла. Скільки страждань заподіяла.

Баррі перестрибує через останні східці до лабораторії. Гелени не видно ніде, а це означає, що вона вже залізла до деприваційної капсули. Те саме кажуть і екрани терміналів, один із них підморгує червоним написом: «ЗАФІКСОВАНО ВИКИД ДМТ».

Баррі підбігає до деприваційної капсули, хапається за люк, хоче підняти…

Світ зупиняється.

Лабораторія втрачає барви.

Усе його нутро кричить, він мусить зупинити це, вони мають відповідь.

Та він не може ані ворухнутися, ані крикнути.

Гелена померла, а разом із нею — й ця реальність.

* * *

Баррі повертається до тями в цілковитій темряві. Він лежить на боці.

Коли Баррі сідає, від цього руху в стелі загоряється світло — спершу тьмяно, потім дедалі яскравіше, проявляючи невеличку кімнатку без вікон, із ліжком, комодом і тумбочкою.

Баррі відкидає ковдри, підводиться з ліжка, непевно тримаючись на ногах.

Переступивши поріг, він потрапляє до стерильного коридору, що футів за п’ятдесят виходить у центральний прохід. Туди виходять ще три коридори. З протилежного боку, але поверхом нижче йдуть житлові приміщення.

Баррі бачить простору кухню.

Столи для пінг-понгу й більярду.

І великий увімкнений телевізор, де на екрані застигло жіноче обличчя.

У Баррі виникає невиразне відчуття, ніби він знає цю жінку, але імені не може згадати. Усе його життя зарилося в землю та не дає себе схопити.

— Є хто живий?

Голос луною розлітається по будівлі.

У відповідь — тиша.

Він прямує центральним проходом, минаючи вивіску на стіні перед наступним відгалуженням:

«Крило 2 — Рівень 2 — Лабораторія»

І ще одна вивіска:

«Крило 1 — Рівень 2 — Кабінети»

Він спускається сходами та потрапляє на головний рівень.

Просто попереду — вестибюль із пологим нахилом, де з кожним кроком стає холодніше. Закінчується вестибюль дверима, такими з вигляду мудрованими, ніби їх зняли з космічного корабля.

На стіні біля дверей панель, де в реальному часі відображаються погодні дані:

Вітер: пн. — зах. 90,45 км/год

Температура: -51,9 °F; -46,6 °C

Відчувається як: -106,9 °F; -77,2 °C

Вологість повітря: 27 %

Його ноги в самих шкарпетках мерзнуть, а з того боку тоскно, мов примара, завиває вітер. Баррі береться за важіль на дверях і, діючи, як показано на графічний інструкції, із силою прокручує його донизу та проти годинникової стрілки.

Клацають невидимі засуви, відпущені двері вібрують на завісах.

Баррі штовхає двері — і обличчя обпікає люта, нечувана холоднеча, підсилена вітром. Ніби чиїсь пазурі вп’ялись у шкіру. Він відчуває, як у носі моментально задубіли волосинки, а коли робить вдих, то задихається від болю, який прослизає всередину стравоходом.

Через відчинені двері він бачить стежку, що спускається від станції до крижаної шапки, довкільну темряву, в якій кружляють голки снігу, жалячи обличчя, мов шрапнель.

Видимість не перевищує чверті милі, але при світлі місяця Баррі розрізняє розташовані поблизу інші споруди. Ряд великих циліндричних резервуарів — напевне, станція водоочищення. Вежа, яку хитає вітер, — підіймальний кран чи свердловий агрегат. Телескоп, складений на час бурі. Кілька різних всюдиходів на гусеничному ходу.

Терпіти далі нема сил. Баррі хапається за двері пальцями, які ледве чує, і зачиняє їх. Знову клацають замки. Ревіння знову переходить у примарне виття.

Він іде вестибюлем назад, усередину, освітленими коридорами, відзначаючи ідеальну стерильність і цілковиту безлюдність. Обличчя трохи обморозилось і тепер, у теплі, шкіра починає пашіти.

У цю мить він — людина без пам’яті, і почуття загубленості в часі переповнює його руйнівним екзистенційним жахом. Неначе хтось порушив його сон, і він в тому стані, коли сновидіння переплетені з явою, і ти ще намагаєшся розмовляти з примарами.

Усе, що має Баррі, — його ім’я та розпливчасте відчуття свого «я».

У відпочинковій зоні перед телевізором Баррі бачить порожній футляр від DVD-диску і пульт. Він сідає на один із диванів і натискає кнопку «Відтворити».

Жінка, що з’являється на екрані, сидить на тому самому місці, де сидить зараз Баррі.

Її плечі накриті ковдрою, перед нею на столику парує чашка чаю.

Вона всміхається в камеру, відкидає з обличчя сиве пасмо — і від її вигляду в Баррі здригається серце.

«— Як дивно, — знервовано сміється жінка. — Ти маєш побачити цей запис шістнадцятого квітня дві тисячі дев’ятнадцятого року — наш „улюблений“ день в історії. Твоя свідомість і спогади з попередньої часолінії щойно повернулися. Принаймні мали повернутися. З кожною новою ітерацією твоя пам’ять повертається чимраз повільніше і менш передбачувано. Іноді у тебе випадають цілі часолінії. Тому я й записала це відео — по-перше, щоб сказати тобі, аби ти не лякався, бо ж ти, мабуть, здивований, що опинився на дослідницькій станції в Антарктиді. А по-друге, тому, що я хотіла б дещо розповісти тому Баррі, який пам’ятає всі часолінії та зовсім не нагадує того Баррі, з яким я тепер живу. Тому будь ласкавий, постав це відео на паузу, поки до тебе не повернуться твої