Блейк Крауч - Рекурсія, Блейк Крауч

— Бо сталося те, що я казала. Скринька Пандори відімкнулася. І я не знаю, як її замкнути.

Слейд відходить до раковини, споліскує лице водою.

Тоді вертається до скла.

— Як блокувати хибні спогади? — запитує Гелена.

— В одній часолінії ви мене вбили. В іншій викрали. Тому дозвольте поцікавитися: з якого доброго дива я маю вам допомагати?

— З такого, що, може, в тобі залишилася хоч дещиця порядності?

— Людство заслужило свій шанс розвиватися далі, не бувши обмеженим темницею часу. Заслужило шанс на істинний прогрес. Справою всього твого життя було крісло. Мого — подарувати його людству.

Баррі це починає бісити.

Він каже:

— Маркусе, слухай. Який прогрес? Зараз світ згадає про існування крісла пам’яті, і ці хибні спогади спричинять ядерний апокаліпсис.

— Чому?

— Тому що наші вороги вважають, ніби США переписують історію.

— Цікавить моя думка з цього приводу? — питає Слейд. — Лайно собаче.

Баррі підводиться та підходить до скла.

— Я бачив стільки жахів, що їх вистачить на тисячу життів. Ми з Геленою ледь не загинули в Денвері від ракетного удару. Я спостерігав, як википав Нью-Йорк. Мільйони людей раптом згадували, як вони чотири рази помирали в ядерній бійні.

Гелена дивиться на телефон, тоді на Баррі.

— Щойно прийшло сповіщення про атаку. Мені час до лабораторії.

— Зачекай ще трохи, — просить Баррі.

— До Сан-Франциско надто близько. Ми вже говорили про це.

Баррі свердлить Слейда поглядом крізь скло.

— Що це за особливий спосіб переміщень?

Слейд відступає на крок назад і сідає на краєчок ліжка.

— Я майже сімдесят років прожив, щоб поставити тобі це запитання, а ти будеш просто витріщатися на підлогу? — не відступає Баррі.

Він відчуває, як Гелена торкається його плеча.

— Я мушу йти.

— Зажди.

— Не можу. Ти сам знаєш. Я кохаю тебе. Побачимося в іншому житті. Будемо шукати мікроскопічні кротові нори. Однаково нам не залишилося нічого іншого, так?

Баррі обертається і цілує її. Гелена швидко йде гвинтовими сходами, цокаючи підборами по залізних східцях.

У підвалі лишаються тільки Баррі та Слейд.

Баррі витягує свій телефон, показує Слейду текст оповіщення про можливий ракетний удар по численних цілях в Америці.

Слейд усміхається.

— Я вже казав. Ви мене вбивали, викрадали, а тепер, мабуть, бре…

— Присягаюся, я кажу тобі правду.

— Доведи. От доведи мені, що це не фальшиве повідомлення, яке може прислати будь-хто. Або я пересвідчуюсь на власні очі, або котися ти куди подалі.

— Ми не маємо часу.

— Зате я маю його аж задосить.

Баррі ступає до скляних дверей, виймає ключ і відмикає камеру.

— І що? — питає Слейд. — Думаєш, виб’єш з мене силою?

Баррі справді аж кортить ухопити того та гамселити головою об стіну доти, доки від Слейдової голови нічого не залишиться.

Натомість він каже:

— Ходімо.

— Куди?

— Ми разом спостерігатимемо кінець світу.

Вони підіймаються нагору, минають стійла, комору для збруї, виходять надвір. Ідуть по зарослому високою травою косогору, аж поки залишають ранчо далеко внизу.

У небі сріблиться місяць, освітлюючи довкілля. На заході, за кілька миль, блищить Тихий океан.

На півдні мерехтять вогні прибережних районів Сан-Франциско.

Якусь часину сидять мовчки. Потім Баррі запитує:

— Навіщо ти вбив Гелену в першій часолінії?

— Я був ніхто, — зітхає Слейд. — Порожнє місце. Брів по життю, як той сновида. А потім життя підігнало мені цей… подарунок долі. Можливість прожити все заново. Думай про мене що завгодно, але я не зажав те крісло.

Біля мосту «Золоті ворота» спалахує куля біло-гарячого світла, освітлюючи небо й море дужче за найяскравіший полудень. Світить так, що Баррі мимоволі відвертається. Коли він обертається знову, ударна хвиля котиться затокою, накриває Пресідіо[50] та респектабельний Фінансовий район[51].

Коли друга боєголовка вибухає над Пало-Альто, Баррі дивиться на Слейда.

— Як думаєш, скільки народу загинуло, поки тривав цей спалах? І скільки ще помре страшною смертю від радіації за кілька наступних годин, якщо Гелена не обірве цю часолінію? Те, що зараз коїться у Сан-Франциско, відбувається по всій Америці. У найбільших містах наших союзників. Ми бахнули всім арсеналом по Росії та Китаю. Ось куди завела нас твоя велика мрія. І це вже п’ятий раз. То що, будеш сидіти далі, знаючи, що кров усіх цих людей на твоїх руках? Не дав ти людству жодного прогресу, Маркусе. Ти став нашим катом. Після такого в нас немає майбутнього.

Обличчя Слейда не виказує жодних почуттів.

Він дивиться, як два стовпи вогню здіймаються в небо, наче смолоскипи.

Електричне сяйво Сан-Франциско, Окленда та Сан-Хосе згасло, але самі міста жевріють, наче жар недогорілого багаття.

До них докочується ударна хвиля від першого вибуху, з цієї відстані вона звучить, немов гарматний постріл, який луною віддається межи схилами пагорбів. Земля під ногами здригається.

Слейд потирає голі плечі.

— Вам треба повернутися в самий початок.

— Ми намагалися. Багато разів. Гелена поверталась у вісімдесят шостий…

— Спробуйте мислити не лінійно. Не на початок цієї часолінії. І не останніх п’яти чи шести. Вам треба повернутися до тієї події, з якої все почалося, в оригінальній часолінії.

— Оригінальна часолінія існує тільки в хибних спогадах.

— Правильно. Вам потрібно повернутися назад і запустити її заново. Тільки так ви звільните людей від хибних спогадів.

— Але ж хибні спогади не піддаються фіксації.

— А ви намагалися їх записати?

— Ні.

— Це складніше за все, що ви досі робили. Може так статися, у вас не вийде, і тоді це означатиме кінець. Але в принципі це можливо.

— Звідки ти знаєш?

— Гелена вигадала, як це робити, в мене на платформі.

— Брехня. Якби вигадала, то ми…

Слейд сміється.

— Баррі, не тупи. Звідки, по-твоєму, я знаю, що воно працює? Бо щойно ми знайшли цей спосіб, як я сам ним скористався. Я повернувся в хибний спогад і перезапустив часолінію якраз перед тією миттю, як вона це зрозуміла. — Він клацає пальцями. — Раз — і стер всі її спогади про це відкриття! Її та всіх решти.

— Навіщо?

— Бо кожен, хто знав би, міг би вчинити так само, як зараз пропонуєш ти. Забрати крісло в мене, зробити так, щоб воно взагалі не з’явилося. — Слейд дивиться Баррі в очі, в його зіницях відбиваються міста, охоплені вогнем. — Я був ніким. Наркоманом. Моє життя пішло за вітром. А з кріслом я ставав кимсь особливим. У мене з’явився шанс зробити щось таке, що змінить хід історії. Не міг же я ризикувати всім оцим. — Він хитає головою, усміхається. — І це рішення не позбавлене елегантності, правда? Скористатись відкриттям, щоб його ж стерти.

— Із якої події все це почалося?

— У початковій часолінії я