Клер Норт - Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста

їх, географія його діяльності була занадто великою. Щойно ця думка спала мені, навздогін спала ще одна: для того, щоб убити членів Клубу, Вінсентові необов'язково було знати про їхнє походження, йому було достатньо змусити їх забути. Цього б цілком вистачило: цілі покоління Клубу Хронос поринуть у безлад. Знайти дорослих членів Клубу Хронос було досить просто, і я не міг навіть уявити, яких заходів вжив проти них Вінсент минулого життя, бо я помер занадто рано, щоб побачити це. Він міг мати щонайменше сорок років на те, щоб вистежити всіх калачакр на Землі й стерти їхні думки або, як він хотів зробити зі мною, визначити точку їхнього походження. Кожний з цих способів був би руйнівним і потенційно завдав би шкоди в глобальних масштабах.

Якщо все дійсно було так, мені потрібно було знайти когось, хто вижив, хто міг би підтвердити мої підозри.

Я попрямував до Відня.

Розділ 61

Віденський Клуб Хронос розташований (а точніше, колись був розташований) на краю міста з видом на Дунай, великі хвилі якого здіймаються, натякаючи на потужну підводну течію. На час мого прибуття це місто було лише розкішним місцем відпочинку літніх аристократів колишньої Австро-Угорської Імперії, якими через кілька років правитимуть Гітлер зі своїми уповноваженими, а потім Сталін зі своїми. Але поки що вони танцювали, грали музику й намагалися не думати про те, що ще не настало.

Я приїхав до Відня з дуже простої причини: з усіх Клубів, про які я дізнався під час своїх розвідок, це був єдиний, в якому старше покоління розпустило товариство напозір з власного бажання. У Лондоні всі сліди Клубу Хронос було стерто, з інших міст на мої запити не відповідали, але тут, у Відні, була слабка надія на те, що ті, хто розпустив Клуб, залишили в камінні якусь підказку. Щось таке, що Вінсент міг пропустити.

Я видавав себе за дослідника австрійської історії й говорив німецькою з легким угорським акцентом, чим невимовно тішив хазяїв квартири, яку знімав. Я користувався хабарями, обманом, крадіжками та найдавнішим трюком найстаріших калачакр — напрочуд точними передбаченнями переможців перегонів. Поки я працював — нишпорив по території колишнього Клубу, продирався крізь місцеві архіви — я питав себе: чому Забуття в моєму випадку не спрацювало?

Мені спадала лише одна проста відповідь: бо я мнемонік, як і Вінсент. Але в такому разі… чи знає про це Вінсент? Геноцид, якого зазнали такі, як я, недвозначно свідчив як про обізнаність Вінсента, так і про те, як далеко він був готовий зайти заради своїх амбіцій, але скільки він реально знав про мене? Він мав приблизне уявлення про мій вік і, можливо, про географію мого походження, але не міг бути певним, що моє ім'я справжнє, так само як не міг бути впевненим у тому, чи запам'ятав я щось. А це може стати мені в пригоді, якщо я не дозволю викрити себе. Бути спійманим під час розкопування історії Клубу Хронос — однозначне розкриття того, що Забуття не спрацювало. Але якщо я збережу інкогніто, я зможу бути невідомою скалкою у Вінсентовій сідниці.

З цими думками я прожив нескінченну послідовність змінюваних ролей. Я не залишався ніде довше кількох днів, регулярно змінював одяг, мову, голос. Волосся фарбував так часто, що воно швидко перетворилося на крихку сіру масу, а підроблювати документи навчився так вправно, що отримав від мафії пропозицію роботи у Франкфурті. Я не залишав по собі слідів: світлин, слів, листів, імен, документів; свої знахідки зберігав виключно в пам'яті, вигравав рівно стільки грошей, скільки мені було потрібно, близьких друзів не мав. Я не надіслав жодного листа до маєтку Г'юнів і начебто не сказав під час своїх пошуків жодної правди про себе. Хоч я й вирішив стати для Вінсента Ренкіса ангелом помсти, він про це не мав знати.

На це мені знадобилося три місяці — на два більше, ніж я очікував. Керівники Клубу Хронос обережно приховали всі сліди, але один з них, Теодор Гіммель, залишив у своєму заповіті примітку про те, що в його могилу треба покласти залізну скриню. Це була крихітна дивна клаузула в документах чоловіка, який помер більш як тридцять років тому, але цього було достатньо. Я прокрався посеред ночі на кладовище й при світлі ліхтарика копав до домовини Теодора Гіммеля, поки не почув скрегіт металу.

Там дійсно була залізна скриня, чорна та іржава, яку поховали згідно з заповітом. Кришка її була приварена, тож усередину я зміг зазирнути лише через три години роботи слюсарною ножівкою.

Усередині був камінь із надписами трьома мовами: німецькою, англійською та французькою. Літери були крихітні, їх було втиснуто в кожний вигин каменя, а повідомлення було таке:

Я, Теодор Гіммель, який належить до тих, кого звуть уроборами — зміями, що кусають себе за хвіст — залишаю це послання для майбутніх таких, як я, кого може цікавити моя доля. У дитинстві мене врятовував від тягот життя Клуб Хронос, який переносив мене зі злиднів у достаток, запропонував товариство та комфорт. Старим чоловіком я прагнув робити те саме для молодших поколінь таких, як я, і це стосується не тільки цього життя, а й багатьох попередніх. Але в цьому житті цьому не судилося статися.

Аж до року Господа Нашого 1894-го діти нашого кшталту народжувалися так, як слід. Але починаючи з цього злощасного року дедалі більше з нас народжувалися без пам'яті про те, ким вони є, а декотрі взагалі не народилися. Схоже на те, що в попередньому житті невідомі особи спіймали їх і знищили їхні розуми, їхні души, вмістилища великих знань і характеру, що накопичувалися впродовж сотень років. Це гріх проти навчання, гріх проти людства, гріх проти таких, як ми, і я бачив багатьох своїх друзів, колег і членів родини, яких знову опустили до дітлахів. Для них не буде Клубу Хронос, і я можу лише співчувати тим подорожам, які на них чекають у наступному житті, коли вони знову проходитимуть через страждання відкриття себе.

Якщо ви це читаєте, знайте, що я помер, а Клуб Хронос у цьому житті зруйновано так, що нема що відновляти. Не шукайте його, бо це