Світлана Олександрівна Олексійович - У війни не жіноче обличчя

Він розгубився. Не міг на мене очей звести. Асам щойно з війни повернувся...

— Чому вас так здивувало?

— Я не міг уявити, що ви були в армії. Розумієте, фронтова дівчина...

— Вас здивувало, що я, мовляв, сама? Без чоловіка і не вагітна? Не ношу ватник, що не димлю цигаркою "Казбек" і не лаюся матом?

Я не дозволила йому проводжати мене.

І завжди пишалася, що я була на фронті. Батьківщину обороняла...»

Лілія Михайлівна Бутко,

хірургічна медсестра

«Мій перший поцілунок...

Молодший лейтенант Микола Бєлохвостик... Ой, дивіться, почервоніла я, а вже бабуся. А тоді були молоді роки. Юні. Я гадала... Була впевненою... Що... Я нікому не зізнавалася, навіть подрузі, що в нього закохана. Аж по вуха. Моя перша любов... Може, і єдина? Хто знає... Я думала: ніхто в роті не здогадується. Мені ніхто раніше так не подобався! Якщо подобався, то не дуже. А він... Я ходила і про нього весь час думала, щохвилини. Що... Це була справжня любов. Я відчула. Усі знали... Ой, погляньте, почервоніла...

Ми його ховали... Він лежав на плащ-наметі, його ось щойно вбило. Німці нас обстрілюють. Треба ховати швидко... Просто зараз... Знайшли старі берези, вибрали ту, яка віддалік старого дуба стояла. Найбільша. Біля неї... Я намагалася запам’ятати, щоб повернутися і знайти потім це місце. Тут село кінчається, тут розвилка... Але як запам’ятати? Як запам’ятати, якщо одна береза перед нашими очима вже горить... Як? Стали прощатися... Мені кажуть: "Ти — перша!" У мене серце підскочило, я зрозуміла... Що... Усім, виявляється, відомо про мою любов. Усі знають... Думка вдарила: може, і він знав? Ось... Він лежить... Зараз його опустять у землю... зариють. Накриють піском... Але я дуже зраділа цій думці, що, може, він теж знав. А раптом і я йому подобалася? Начебто він живий і щось мені зараз відповість... Згадала, як на Новий рік він подарував мені німецьку шоколадку. Я її місяць не їла, в кишені носила.

Я протягом усього свого життя це згадую... Цей момент... Бомби летять... Він... Лежить на плащ-наметі... Цей момент... А я тішусь... Стою і подумки усміхаюся. Божевільна. Я тішусь із того, що він, можливо, знав про мою любов...

Підійшла і його поцілувала. Доти зроду не цілувала чоловіка... Той був першим...»

Любов Михайлівна Гроздь,

санінструктор

Про самотність кулі й людини

«Моя історія окрема... Молитви мене втішають. Молюся за свою дівчинку...

Пам’ятаю мамину приказку. Мама любила сказати: "Куля — дура, доля — лиходійка". Була в неї така приказка на будь-яку біду. Куля одна, і людина одна, куля летить, куди хоче, а доля крутить людиною, як хоче. Сюди-туди, сюди-туди. Людина — пір’їнка, гороб’яча пір’їнка. Ніколи не дізнаєшся про своє майбутнє. Нам не дано... Не дозволено проникнути до таємниці. Мені циганка ворожила, коли ми з війни їхали. Підійшла на станції, відкликала вбік... Велику любов обіцяла... Був у мене німецький годинник, зняла його і віддала їй за ту велику любов. Повірила.

А тепер не переплакати мені тієї любові...

Я на війну весело лаштувалася. По-комсомольськи. Разом з усіма. Їхали ми в товарних вагонах, на них напис чорним мазутом: "Сорок людей — вісім коней". А нас набилося душ сто.

Стала снайпером. А могла і зв’язковою бути, корисна професія — і військова, і мирна. Жіноча. Але сказали, треба стріляти — стріляла. Добре стріляла. Два ордени Слави маю, чотири медалі. За три роки війни.

Крикнули нам — Перемога! Оголосили — Перемога! Я пам’ятаю своє перше почуття — радість. І відразу, тої ж хвилини — страх! Паніка! Паніка! Як же жити далі? Тато загинув під Сталінградом. Два старших брати пропали безвісти на початку війни. Залишилися мама і я. Дві жінки. Як нам жити? Всі наші дівчата задумалися... Зберемося ввечері в землянці... Розмови у нас про те, що життя тепер лише починається. І радість, і страх. Раніше боялися смерті, а тепер життя... Однаково було страшно. Справді! Говоримо-говоримо, а потім сидимо й мовчимо.

Вийдемо заміж чи не вийдемо? Кохаючи чи без кохання? На ромашках гадали... Вінки в річку кидали, свічки плавили... Я пам’ятаю, в якомусь селі показали нам, де живе чаклунка. Усі до неї кинулися, навіть кілька офіцерів. А дівчата — всі. Вона на воді ворожила. По руці. Іншого разу в шарманщика ми папірці тягнули. Квиточки. Мені щасливі квиточки випадали... А де воно, моє щастя?

Як нас зустріла Батьківщина? Без ридань не можу... Сорок років минуло, а досі щоки палають. Чоловіки мовчали, а жінки... Вони кричали нам: "Знаємо, що ви там робили! Заманювали молодими п... наших мужиків. Фронтові б... Сучки військові..." Ображали по-всякому... Словник російської мови багатий...

Проводжає мене хлопець із танців, мені раптом погано-погано, серце торохтить. Іду-іду та й сяду в замет. "Що з тобою?" — "Та нічого. Натанцювалася". А це — мої два поранення. Це — війна... А треба вчитися бути ніжною. Бути слабкою і крихкою, а ноги в чоботях розносилися — сороковий розмір. Незвично, щоб хтось мене обійняв. Звикла сама відповідати за себе. Ласкавих слів чекала, але їх не розуміла. Вони мені, наче дитячі. На фронті серед чоловіків — міцне російське матюччя. До такого звикла. Подруга мене навчала, вона в бібліотеці працювала: "Читай вірші. Єсеніна читай".

Невдовзі я вийшла заміж. За рік. За нашого інженера на заводі. Я мріяла про кохання. Хотіла мати домівку і сім’ю. Щоб у домівці маленькими дітьми пахло. Перші пелюшки нюхала-нюхала, не могла нанюхатися. Запахи щастя... Жіночого... На війні немає жіночих запахів, всі вони — чоловічі. Війна по-чоловічому пахне.

Двоє дітей у мене... Хлопчик і дівчинка. Перший хлопчик. Хороший, розумний хлопчик. Він інститут закінчив. Архітектор.

А ось дівчинка... Моя дівчинка... Вона стала ходити в п’ять років, перше слово "мама" вимовила в сім. У неї досі виходить не "мама", а "мумо", не "тато", а "туто". Вона... Мені й тепер