Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

— Але вам Таню не знайти, — Софія похлинулася кров’ю, закашляла. — Тепер я нарешті виконала свою місію, і я вільна. Уся їхня сімейка поплатиться… — Дівчина посміхнулася, перевела погляд на зоряне небо й завмерла.

— Ох, Соню, — заплакала Вероніка, закриваючи очі дівчини.

Андрій поклав руку жінці на плече.

— У нас не було вибору, — тихо промовив він.

Вероніка здійнялася на ноги.

— Я знаю, — відповіла вона.

— Тобі слід перев’язати рану.

— Пізніше, спершу слід урятувати Таню.

— Але як?…

— Я чула її. Вона ще жива й мугикає пісеньку. Моя синестезія нарешті допомогла.

— Круто!

— Це все завдяки тобі. — Вероніка вдячно поглянула на Андрія. — Я рада, що ти прийшов мене рятувати.

***

Таня облила светр і волосся гасом.

Вона все думала, чи пам’ятає, яке відчуття має опік. І, наче в мареві, не могла згадати.

Жінка потяглася до сірників.

«А, точно! — ожила її пам’ять. — Пашка Заворотнюк колись підпалив мій рюкзак, але я тоді тільки трохи обпекла спину».

Жінка згадала, як вона, 16-річна школярка, нічого не підозрюючи, надягає на спину свій ранець, чує дивний спиртовий запах, а тоді швидко спалахує вогонь. Маленька Таня відчувала, як полум’я з портфеля перекидається на плечі. Пашку Заворотнюка як вітром здуло. Таня намагалася скинути із себе рюкзак, проте не могла, бо він був застібнутий ще на лямці спереду.

Дівчина кликала на допомогу, але ніхто не приходив.

Тепер Тетяна запалила сірник, і в його полум’ї побачила себе тоді: маленька самотня дівчинка, яка не може впоратися з небезпекою.

«Таню!» — почула вона голос із минулого. А тоді згадала, як невідомо звідки з’явилася Вероніка. Вона миттю обірвала з подруги палаючий рюкзак і загасила його ногами, а пізніше відгамселила Пашку Заворотнюка. Хоч Таня і просила цього не робити: їй і так було шкода хлопця, бо йому добряче перепало від учителів і батьків за підпал доньки голови райкому партії.

Таня повернулася зі спогадів і побачила, що вогонь на сірнику вже подолав половину свого шляху. От-от він догорить. Жінка піднесла полум’я ближче до светра — і на мить завмерла.

«Але я вже не маленька дівчинка! — раптом подумала жінка. — Якщо зараз помру, Лідія Степанівна засмутиться, а як же мій 10-Б, їх треба довести до випускного, та й Вероніка, як вона впорається в тому любовному трикутнику? Їй потрібна моя підтримка, бо ця вертихвістка ще накоїть дурниць».

Вона задерла голову до неба. Там були холодні далекі зірки.

«Мамо, пробач, але в мене ще є ті, кому я дорога і хто дорогий мені».

Тетянині пальці розімкнулися, сірник вислизнув із руки й тихо впав у сніг. Останній язичок полум’я згас. А ще за мить Таня почула, як її кличе подруга.

Три тижні по тому

Зима вкотре засипала вулицю Садову рясним снігом. Через негоду та значний мороз спинився транспорт, а в навчальних закладах, на радість учням, скасували заняття. Місцеві школярі тепер носилися вулицею, ліплячи снігових баб та граючи у сніжки.

Тарас спостерігав у вікно, як його доньки бавляться зі снігом на вулиці.

— Це ж треба! — усміхнулася Оксана. — Навіть Кіра відірвалася від свого смартфона.

— Ага, незвичайний сьогодні день, — відповів Тарас і висунув шухляду комода.

Оксана підійшла до чоловіка й потяглася до його руки, але торкнутися не наважилася. Натомість вона розправила постіль на їхньому ліжку й присіла скраю.

— Не розумію, для чого ти це робиш? — тихо запитала жінка.

«Вона зовсім не схожа на себе, — подумав Тарас, — навдивовижу спокійно все це приймає. Може, випила якихось таблеток?»

— Що роблю? Пакую речі? — перепитав чоловік, хоча прекрасно знав, що дружина має на увазі.

— Переїжджаєш навіщо? Ти ж сам проговорився, що Вероніка тебе відшила. І ти ще й досі на щось сподіваєшся?

— Річ не в ній! — Тарас здійняв голову. Обличчя дружини було схвильоване, але сліз не було. Чоловік згадав, як змолоду захоплювався Оксаниним умінням тримати удар.

— Тоді що? Ти хочеш мені якось нашкодити, думаєш, я тут страждатиму за тобою…