Ірина Скрипник - Вʼячеслав, Ірина Скрипник

Олександр Володимирович зітхнув і відвернувся до вікна. Його плечі ледь помітно здригнулися. Він не хотів говорити про це, але слова вирвалися самі собою, немов вибух, який вже не можна було стримати:

——— То Ганна все ж пішла від тебе? — він говорив тихо, наче боявся образити Максима. — Дуже шкода. Схоже, ідеальне весілля цікавило її значно більше, ніж ти сам. Та й ти теж молодець! Не міг обрати якийсь інший день?

Він не намагався звинувачувати. Це був просто гіркий констатуючий факт. У його словах не було злості, лише розчарування. Олександр Володимирович говорив більше до самого себе, розмірковуючи про життя, про ті моменти, які здавалися вирішальними, але виявилися марними. Його голос нагадував настанови батька, який дивився на власного сина. Бо він занадто довго знав Максима…

Максим же злегка посміхнувся, хоча ця посмішка була скоріше спробою втекти від болю, ніж виразом справжньої радості. Він знав, що старий мав рацію. Ганна дійсно більше переймалася тим, яким буде їхнє весілля, аніж тим, яке майбутнє у них могло б бути. Але тепер це не мало ніякого значення. Все, що сталося в його особистому житті, здавалося тепер далеким і неважливим. На тлі того, що відбувалося в лікарні, всі ці драми були дріб'язковими.

———Якщо жінка хоче піти, вона все одно це колись зробить, — нарешті сказав він, знизуючи плечима, намагаючись виглядати безтурботно.

Олександр Володимирович на мить замислився. Його погляд знову спрямовувався кудись у далечінь за вікном. Він бачив перед собою не місто, не вогні вечірніх ліхтарів, а своє власне минуле — десятиліття, що минули разом з колишньою дружиною, життя, яке він намагався побудувати.

——— Це — правда, — погодився зрештою він. — Ми розлучилися через двадцять років після весілля. Досі не розумію, чого їй не вистачало.

Ці слова несли в собі давню, важку образу, що залишилася десь глибоко в його серці. Він намагався не думати про це протягом багатьох років, але кожен раз, коли в його житті з'являлися важкі моменти, ці спогади поверталися. Вони завжди залишалися відкритою раною, ще однією таємницею, яку він ніколи не зможе розгадати.

І Максим нахилив голову, задумливо дивлячись на підлогу. Він добре розумів Олександра Володимировича. Зрештою, їхні стосунки з жінками завжди були заплутаними і складними. Вони обидва втратили тих, кого любили, і тепер не могли зрозуміти, чому це сталося. Але, як би вони не намагалися знайти відповіді, вони все одно залишалися в цій лікарняній палаті.

——— Хто знає, — сказав Максим повільно, намагаючись підшукати правильні слова. — Цих жінок взагалі неможливо зрозуміти...

У палаті запанувала глибока тиша. Кожен із них залишився сам зі своїми думками, своїми спогадами і болем, який важко було висловити словами. А за вікном темрява вже поглинала світло…