Ірина Скрипник - Вʼячеслав, Ірина Скрипник

Почувши це, Ніка засмучено сіла на ліжко. Відчай зростаючою хвилею захоплював її, а серце стискалося так, ніби хтось туго затягнув на ньому мотузку. В голові билася лише одна думка: якщо навіть Санні, цей високотехнологічний, майже всезнаючий штучний інтелект, не може допомогти, тоді кому це взагалі під силу?

——— Ти і Богдана покараєш?

Її голос здригнувся. Вона не могла прийняти думку, що штучний інтелект, якому вона завжди довіряла, міг виявитися ворогом. Її запитання було не лише про нього, а й про себе — чи не буде вона сама покарана за спробу втручання у гру?

Санні зробив невелику паузу, ніби спробував прорахувати всі можливі варіанти розвитку подій. Його мовчання здавалося загрозливим. І Ніка почала уявляла, як він аналізує її емоційний стан, холодно, без будь-якого співчуття. В її очах на мить промайнула тривога, але вона швидко взяла себе в руки.

——— Можливо, — голос штучного інтелекту був безжалісним. — Та спочатку я хочу спробувати повернути його назад. На жаль, моїх знань недостатньо для цього, але є одна людина, яка може допомогти. Щоправда, він відмовляється співпрацювати зі мною.

Ніка здивовано підняла голову. Хто цей загадковий "він"? Вона знала, що в цій грі не може бути випадковостей, і якщо Санні згадував когось, то ця людина, ймовірно, була ключовою фігурою в їхній боротьбі.

——— Про кого ти кажеш? — запитала вона, не наважуючись дозволити своїм емоціям взяти верх. 

Її голос був тихим, майже шепотом, наче вона боялася, що відповідь може знищити останню надію.

Раптом стіна перед нею ожила. Проекція вискочила несподівано різко — на екрані з'явився сюжет новин, в якому камера повільно пересувалася по приміщенню слідчого ізолятора. Потім перед очима постала фігура чоловіка, скута наручниками. Його обличчя було спокійним, навіть відстороненим. Тим часом, голос диктора лунав чітко і точно, наче вирок:

——— Вже зовсім скоро розпочнеться розгляд справи "Технаря". Його обвинувачують у незаконному виробництві, зберіганні та розповсюдженні пристроїв, таких як рукавички С67, які привели до загибелі кількох десятків людей. Сімʼї постраждалих вже влаштовують пікети навколо будівлі суду, вимагаючи максимально жорсткого покарання для Технаря.

Ніка затримала дихання, зрозумівши, що Санні показав їй чоловіка, відповідального за розробку загадкових рукавичок. Технар був єдиним, хто міг або допомогти Богдану прокинутися, або відправити її до нього. Цей чоловік не був простим злочинцем. Він був творцем нових світів, гравцем на полі технологій, які виходили далеко за межі людських можливостей. Його злочин полягав у тому, що він грав з реальністю так, як інші грали з ілюзіями. Людина, яка випередила час… 

——— Переконай його надати мені доступ до всіх його гаджетів, — сказав раптом Санні спокійним і беземоційним голосом. — Мені потрібні його файли. 

Тим часом Максим знову прийшов до лікарні. Його кроки відбивалися від порожніх коридорів, а світло ламп холодним блиском віддзеркалювалося від стерильних стін. Він був тут вже незліченну кількість разів за останні дні, але щоразу відчував, як у нього стискалося серце, коли наближався до палати Богдана. Цього разу, входячи, він побачив біля вікна Олександра Володимировича. Той виглядав наче спокійно, але плечі були трохи зігнуті. Погляд застиг на вулиці. Він не рухався. Лише дивився вперед, наче щось намагався побачити за межами буденного світу.

Максим підійшов до нього, несучи в руках банку з енергетичним напоєм. Він протягнув її старому, мовчки пропонуючи підкріпити сили, але Олександр Володимирович лише заперечно похитав головою.

——— Знаєш, Максиме, — заговорив він тихо, не відриваючи погляду від вікна, — деякі люди вірять, що якщо хтось довго не прокидається, це означає, що його душа вилізла з тіла і блукає десь по землі.

Максим на мить замислився над цими словами. Потім повернув голову до вікна, де вечірні промені освітлювали все навколо, і тихо промовив:

——— Знаючи Богдана, він напевно сидить на цьому підвіконні, граючи в щось, і бурчить: "Ну, ще пʼять хвилин! Невже так важко почекати? Я вже майже завершив місію, залишилося ще трохи".

Олександр Володимирович на мить посміхнувся.

——— Дійсно, в останні роки він дуже багато грав…

Голос Олександра Володимировича затих, але в цій тиші відчувалася доволі глибока туга. Навіть повітря в палаті здавалося важчим. 

Він стояв нерухомо, злегка нахиливши голову вперед, і дивився у вікно. Місто повільно занурювалося у морок. Проте його думки були далеко звідси — у тому часі, коли Богдан був ще поруч. Його маленькі слабкості, його дитячі захоплення, здавалися тоді звичайними і майже дратівливими. Але тепер, коли син лежав у ліжку, нерухомий, ці спогади стали безцінними. Вони кололи серце. Всередині почав назрівати емоційний шторм. Хвилі болю й туги підступали все ближче. Чоловік боявся, що ще трохи — і не зможе стримати сліз. Ще одна згадка, ще один спогад — і цей потік прорве його, змивши ту оманливу твердість, за якою він намагався ховатися. Тому, щоб відвернутися від своїх почуттів, він перевів погляд на Максима.

——— Ти ж щойно з роботи? Не хочеш поїхати додому відпочити?

Максим, вражений недоречністю цього питання, тільки підняв брови. Він мовчки подивився на Олександра Володимировича, відчуваючи легке здивування. Як можна говорити про відпочинок, коли його друг, якого він вважав братом, лежить у комі? Як взагалі можна думати про сон чи дім в такій ситуації?

Стиснувши енергетик щосили, Максим опустив погляд, намагаючись знайти слова. Він зробив кілька ковтків, а потім сказав:

——— Мене все одно вдома ніхто не чекає, — голос його був тихим і трохи знервованим. — Та й не хочу пропустити мить, коли цей дурник відкриє очі. Хтось повинен дати йому по голові за те, що налякав нас так сильно.

Його слова мали на меті розрядити атмосферу, але замість цього лише підкреслили тягар, який вони обидва несли. У кімнаті знову повисла тиша.