Тесс Геррітсен - Послухай мене, Тесс Геррітсен

— Мені потрібно знати, що пам’ятаєте ви.

— Я не хочу! Він був жахливий.

— Ваша мама казала, що вам було вісім років, коли вона з ним порвала. Це вже достатній вік, щоб пам’ятати багато деталей.

— Так, я була достатньо велика, щоб пам’ятати, як він її бив. Я пам’ятаю, як вона заштовхувала мене в спальню, щоб уберегти від нього.

— Що сталося з Брюсом Флеґлером?

— Спитайте мою маму.

— А ви не знаєте?

Емі сіла й подивилася на Джейн через стіл.

— Що я добре пам’ятаю, то це день, коли ми пішли від нього. Запхали свій одяг у валізу і застрибнули в машину. Мама сказала мені, що все буде гаразд, що нас чекає велика пригода, лише нас удвох. Достатньо далеко звідти, щоб він ніколи нас не знайшов, і ми б ніколи більше не боялися.

— Де він зараз?

— Мені байдуже. Навіщо це вам?

— Мені потрібно його знайти, Емі.

— Навіщо?

— Бо я вважаю, що дев’ятнадцять років тому він убив одну жінку. Задушив її в неї вдома і забрав її трирічну доньку. Він має сісти до в’язниці.

Телефон Емі дзенькнув. Вона побачила повідомлення від мами.

— Ваша мама знає, що зробив Брюс? Чи не тому вона його покинула?

Емі відстукала відповідь і відклала телефон.

— Чи знає вона, що жила з убивцею? — спитала Джейн.

Вони обидві почули звук обертання ключа у вхідних дверях, і Емі підхопилася.

— Вона повернулася. Чому б вам не спитати її саму?

Джуліанна пройшла до кухні з пакетом продуктів у супроводі аромату свіжого базиліку. Поставила пакет на стійку, і там дзенькнули скляні пляшки. Жінка осяяла Джейн усмішкою.

— Детективе Ріццолі, якби я знала, що ви заїдете, то поспішила б додому раніше.

— Ми з Емі просто розмовляли, — сказала Ріццолі.

— Вона взяла в мене мазок з рота, мамо, — сказала Емі.

— В Емі? — Джуліанна насупилася. — Навіщо? Тепер, коли цей жах скінчився...

— Ви так думаєте? Що він скінчився?

Якусь мить Джуліанна змірювала Ріццолі поглядом, і Емі не сподобалось довге мовчання після цього. Їй не сподобалось, як усмішка її мами зникла. Обличчя Джуліанни тепер було неможливо прочитати, — порожня маска, яку Емі вже бачила раніше, і вона знала, що це означає.

— Мені буде потрібен мазок з вашого рота також, пані Антрім.

— Але ви вже знаєте, що на ножі була моя кров. Ви бачили поріз у мене на руці того вечора. Я отримала його, коли захищала свою доньку. Билася з цією людиною.

— Його звали Джеймс Крейтон.

— Хай там як його звали!

— Я впевнена, що ви знали його ім’я, пані Антрім. Ви також знали, чому його так цікавила ваша донька. Він мав для цього всі причини.

— Не знаю, про що ви говорите.

— Розкажіть мені про біологічного батька Емі. Я вважаю, його звали Брюс Флеґлер.

— Ми не називаємо це ім’я. Ніколи.

— Чому ні?

— Бо він був помилкою. Найбільшою помилкою мого життя. Коли я зустріла його, мені було сімнадцять. Знадобилось десять довгих років, щоб нарешті піти від нього.

— Де Брюс зараз?

— Гадки не маю. Ймовірно, б’є якусь іншу бідолашну жінку. Якби я не пішла від нього, то вже була б мертва. Можливо Емі також.

— Ви на все готові заради Емі, чи не так?

— Авжеж, — Джуліанна подивилася на Емі. — Вона ж моя донька.

— Але я так не думаю, пані Антрім.

Емі поперемінно дивилася на обох жінок, не впевнена, що робити. Що казати. Мама застигла, але на її обличчі не було жодного натяку на паніку.

— Емі, — сказала Джуліанна спокійно, — будь ласка, сходи нагору до моєї спальні. Принеси сюди наш старий фотоальбом. Той, що з твоїми дитячими фото та свідоцтвом про народження. Він у шафі, на верхній полиці. І принеси мені паспорт. Він у шухляді мого комоду.

— Мамо?

— Йди, люба. Це просто непорозуміння. Усе буде гаразд.

В Емі тремтіли ноги. Вона вийшла з кухні і піднялася сходами до батьківської спальні. Одразу пройшла до маминої шафи і потягнулася по стос фотоальбомів на полиці. Поклала їх на ліжко і знайшли альбом, який просила її мама. Емі знала, що це був той самий, бо йому було вже більше десяти років, і палітурка почала кришитися, але вона відкрила обкладинку, просто щоб переконатися. На першій сторінці була світлина молодої Джуліанни, що стояла під дубом, колишучи на руках своє чорняве немовля. Навпроти цієї світлини під обкладинкою було свідоцтво про народження Емі Веллман, народженої у штаті Вермонт, вагою два кілограми чотириста тридцять грамів. Рядок для імені батька був порожній. Вона закрила альбом і якусь мить посиділа на ліжку, думаючи про те, що буде далі. Що зробить її мама, що має зробити вона.

Емі перетнула кімнату до маминого комоду і висунула верхню шухляду. Відсунула акуратно складені шовкові шалики і потягнулась за тим, що попросила принести її мама.

39

— Вона не знає, правда? — спитала Джейн. — Хто був її справжній батько.

Дві жінки сиділи й дивились одна на одну через кухонний стіл, чайник, чашки та тарілку з лимонними паличками, розставлені між ними. Така-от спокійна й домашня обстановка для допиту.

— Я покажу вам її свідоцтво про народження, — сказала Джуліанна. — Покажу вам фотографії, де я тримаю її на руках одразу після того, як вона народилася, а фотографії не брешуть. Я доведу, що я — мама Емі.

— Я впевнена, що фотографії справжні, пані Антрім. І впевнена, що ви — справді мама Емі. — Джейн зробила павзу, зосередивши погляд на Джуліанні. — Але справжня Емі мертва. Чи не так?

Джуліанна завмерла. Джейн майже бачила крихітні тріщинки, що почали прорізатися у масці, яку ця жінка так дбайливо підтримувала.

— Як померла ваша справжня донька? — тихо