Камілла Рей - Подаруй мені життя, Камілла Рей

- Ні, я прийшов в дечому зізнатися, - він підійшов до вікна і дивився в темряву вулиці.

- І в чому ж? В любові? - розсміялася я і сіла на ліжко.

- Чорт! Ні. Хто про що думає, Ханно, - невдоволено скривив він своє гарне обличчя.

Я трохи зніяковіла. Шкода!

- Найджел Форест. Йтиметься про нього. Хочу дещо прояснити, - сказав він. – Тобі треба це знати.

- Найджел? - здивувалася я. - Він живий? – мої очі спалахнули з надією.

- Ні, Ханно! Він мертвіший за мертвого!

- Тоді навіщо ця розмова? – похнюпилася я.

- Я - убив Найджела Фореста, - він усім корпусом розвернувся до мене. - Можеш ненавидіти мене, лаятись матом. Хочеш, навіть ударити мене можеш. Але я хочу, щоб ти знала… Це я вбив його.

Я схопилася з ліжка, дивлячись на нього повними жаху очима.

- Що ти сказав? – язик ледве повертався у роті. Я підійшла до нього. Тепер у моїх очах не було жаху, а лише проступили злі сльози. Стоячи перед ним і вдивляючись у його обличчя, я ніби намагалася запам'ятати кожну його рисочку. Який він все-таки прекрасний. І який негідник. З усього маху заліплюю йому хлисткого ляпаса. Звук від удару пролунав по всій кімнаті.

- Сподіваюся, тобі полегшало, - байдуже промовив він і попрямував до дверей.

- Будь ти проклятий Нейтоне Стоун! - з ненавистю вигукнула я йому в спину.

Він повернувся до мене.

- Я і так проклятий. Вже дуже давно, - вмить, його огорнуло полум'я і ​​він зник.

Я безвольно опустилася на підлогу біля ліжка і заплакала. Так, я погано знала Найджела, але ми спілкувалися, і мені було дуже шкода. Обійнявши руками коліна, я мимо волі розгойдувалася назад-вперед, намагаючись заспокоїти себе. Нейтон... Як він посмів? Ну звичайно! За всіма вбивствами стоять Стоуни. Але я не думала, що саме він розправився із моїм знайомим. Адже ми з Найджелом могли стати друзями. Як же я ненавиджу тебе Нейтоне! Гори в пеклі!

Мій погляд упав на альбом із фотографіями. У моїй свідомості сплив спогад про те, як Нейтон розглядав його лежачи на моєму ліжку. Насилу піднявшись на ноги, я підійшла до нього і взяла з полиці. Його руки торкалися цього альбому, з ненавистю та огидою кидаю його на підлогу. Порившись у шафі з постільною білизною, я витягла з неї те саме постільне, яке було тоді на ліжку. Підхопивши з підлоги альбом і голосно грюкнувши дверима, я помчала з дому на задній дворик.

Я мала намір спалити ці речі. Нейтон торкався до них. На альбом більше не хотілося дивитися, а на постільному більше не хотілося спати. Склавши все до купи, я запалила сірник і жбурнула на речі. Вогонь поступово спалахував.

- Ханно, що ти робиш? - до мене з дому вибігла мати.

- Нічого з того, що не хотіла б, - байдуже дивлюся на полум'я. Мама підбігла до мене.

– Це що, пам'ятний альбом? Навіщо ти спалюєш його?

- Мій альбом, що хочу те й роблю.

Мама кинулася до полум'я і швидко витягла альбом із купи. Вогонь ще не встиг охопити його.

- Що ти робиш?! Кинь його назад, мамо! І чому ти не спиш?

- Можу запитати про те саме! Через тебе в хаті був такий гуркіт, що й мертві піднялися б! Чому ти вирішила спалити альбом? Тут багато наших фотографій, не лише твоїх! Ти, батько, твій брат! Що з тобою коїться?! Ти що з глузду з'їхала!?

- Нейтон торкався його, а я… ненавиджу Нейтона, – виплюнула я.

- І що? Твій батько також торкався мого особистого альбому. І я також його ненавиджу. Але після розлучення я не стала спалювати всі фотографії тільки через те, що він брав його в руки. На фото наша родина. Це пам'ять. Часи, коли нам було добре. Знаєш Ханно, твоя поведінка скоро доведе мене до безумства і напевно я найму тобі фахівця. Хай лікар призначить тобі гарне лікування.

- Я не божевільна, мамо! Мені не потрібен лікар! - вигукнула я.

- А поводиш себе так, ніби потрібний. Значить, Нейтон торкався альбому, то його потрібно спалити? Нога Нейтона ступала у нашому домі! То, може, ти і хату всю спалиш, га?! Давай вперед! Усе спали до біса! - мати в гніві замахала руками.

Я стояла, мовчки потупившись.

- Знаєш, я тут подумала, - мама трохи заспокоїлася, - може, тобі повернутися назад у Бостон? Поживеш із батьком. Може, хоча б там ти поводитимеш себе адекватно.

- Ні, мамо, - я підскочила до неї. - Не відправляй мене до Бостона. Мені подобається Рівервуд! Я полюбила це місто!

- Тоді поговори зі мною, поясни, що з тобою коїться. Давай зайдемо до хати сядемо і ти мені все розповіси. Впевнена я зможу тобі допомогти, щось підказати. Не перший рік у світі живу, - запропонувала мама.

– Я хочу поговорити, правда, але не можу.

Мама голосно хмикнула, і уперши руки в боки, дивилася кудись перед собою в темряву.

- Мамо, я, правда, не можу. Якщо розповім, ти вирішиш, що я божевільна і тоді точно відправиш мене до психлікарні. Сенсу немає в розмові, ти все одно не повіриш, – тихо сказала я.

- У цьому вся й проблема, дочко. Ти ніколи не хочеш розмовляти. Можливо, якби ти була відкритіша зі мною, проблем виникало б менше. Я б зрозуміла тебе, якби ти мені хоч щось розповідала. Це все через хлопчиків? Через них ти твориш дурниці? Я не зможу допомогти тобі без розмови, розумієш?