Володимир Костянтинович Пузій - Дитя песиголовців

таку ж ціну. А краще — із відсотками. Бо ти просто не уявляєш, як можна по-іншому. Яка така «справедливість» може бути, якщо дванадцятирічна дівчинка, в яку влучив уламок розривної снігуроньки, скрижаніла просто в тебе на руках. От буквально: перетворилася на брилу льоду — і тут-таки почала танути, просто від тепла твоїх долонь. Чим і кому це можна компенсувати?

Він налив у пляшечку якусь рідину, але сипати туди нічого не став, теж закрив продірявленою кришечкою, вставив трубочки, та перед тим вдягнув на них дозатори і затягнув.

Потім узяв пакет з порошком із драконових кісток і обережно висипав у центральне відділення. Витягнув мобілу, поклацав, налаштовуючи.

— Знаєш, — сказав майже байдужо, — є одна річ, яку я вам ніколи не пробачу. Це було у квітні, коли ваші пішли зачищати Вуликогірськ і потрапили в кліщі. Тобто формально для вас і решти світу нічого такого не було, адже й ваших там не було, а ми лупили по своїх. Таж ми знали… І от одного ранку я прочитав про те, як ваших там прасували, і відчув радість. Розумієш?

Марта кивнула, але він тільки похитав головою:

— Нічого ти не розумієш. Я радів через те, що ці люди померли. Так, вони були моїми ворогами. Але… Я радів тому, що люди померли! Я був щасливий. І сподівався тільки на те, що перед смертю вони страждали.

Він під’єднав до мобіли якісь дротики, інші — встромив у порошок, чимось клацнув, накрив коробку кришкою і обмотав скотчем.

— Пізніше — коли я воював і наступив на «колобка»… — так, я почав перетворюватися на одного з тих, кого ви хотіли би бачити.

Яромир розшнурував і зняв правий черевик, потім закатав вище холошу. Марта здригнулася, хоча, взагалі-то, чекала на щось подібне.

Нога Яромира була вкрита густою сірою шерстю. Ближче до стопи кістка вигиналася під якимось неймовірним кутом, а сама стопа швидше нагадувала вовчу — тільки сильно збільшену і деформовану.

— Відтоді, — сказав Яромир, — я повільно перетворювався на песиголовця. Але це все вже не мало значення. Це… так, видимість. По-справжньому я почав перетворюватися на чудовисько раніше. З того дня, коли ви змусили мене радіти чужим смертям.

До його гомілки двома ременями був прив’язаний дивний балончик, Яромир зняв його, потім підчепив пальцями устілку черевика — дивну, деформовану, явно виготовлену на замовлення, щоб зручніше лягла ця вовча лапа, — і витягнув звідти, із заглиблення, якийсь обідець із дроту — подібний до тих, що бувають на брелоках.

Але Марта вже розуміла, що з брелоками цей обідець не має нічого спільного.

— Одного не розумію: як ти це все проніс крізь рамку?

— А я не проходив крізь рамку. — Він поклав устілку, взув черевик, опустив холошу. — Коли дізнався про неї, зібрався залазити крізь одне з вікон, та не довелося. Просто допоміг твоїм однокласникам розвантажувати скрині циркачів — і заносити крізь службовий вхід. А коли синьйор Оповідач запропонував мені їм підіграти… — Яромир знизав плечима. — Далі все було просто — доки не з’явилася ти. Тому доведеться використати ось це. — Він вставив загвіздок у гранату. — На той випадок, якщо тобі спаде на думку зробити якусь дурницю.

— Логічно, авжеж: збираєшся підірвати всю школу — і загрожуєш мені гранатою. Ти впевнений, що цей твій «колобок» подіяв тільки на ногу, а мізки на зачепив?

— Не намагайся, Баумгертнер. Сміливо, але безглуздо. Ти б і сама зрозуміла, якби слухала мене трохи уважніше. Хоча маєш рацію: спершу я саме це й збирався зробити — зачекати, поки на площі збереться якомога більше людей, і підірвати клітку. Та Штоц мене відрадив. Він допоміг мені. Не знаю, хто він такий і звідки знає те, що знає, але Штоц зміг зупинити процес. «Ногу, — сказав він, — не врятувати, але далі це не зайде. Якщо ти сам зупинишся».

— А вбив ти його із вдячності.

Яромир поклав гранату до кишені так, наче це був апельсин. Нахилився, підняв двома руками коробку.

— Я не вбивав Штоца. Тієї ночі, коли він щез, я приходив до нього. Він мене лікував, це був останній шанс…

— А рана на долоні?

— Йому була потрібна моя кров. Він використовував її, щоб відсікти вплив «колобка». Потім щось сталося, він наказав іти, негайно. Нічого не пояснював…

— Не сходиться: ми зайшли одразу після того, як ти вийшов — і в квартирі нікого не було. А потім його тіло опинилося на площі, біля клітки з… твоїми співвітчизниками.

Яромир завмер, трохи зіщуливши очі. Чи прислухався до чогось, чи розмірковував.

— Це все міняє, — сказав він нарешті. Втягнув повітря, повільно видихнув. — От що, Баумгертнер, часу немає, слухай і вирішуй. Я збирався сьогодні все закінчити й піти назад за річку. Але… Якщо це був Штоц і якщо… Значить, хтось знав. І намагався нас використати. Я виконаю те, що обіцяв Штоцу, а потім… Якщо пообіцяєш мовчати, я залишуся і з’ясую, хто вбив Штоца.

— Так просто, — хмикнула Марта. — А якщо я обману?

— Тебе знайдуть. Тебе — і тих, хто тобі дорогий. Але що це тобі дасть? Навіщо тобі мене здавати?

— Ну, ти, здається, тримаєш он у руках бомбу і явно не збираєшся її розбирати й нести до найближчого смітника. Я взагалі іноді сама рада була б на хрін рознести всю цю школу, але тут зараз безліч народу, якщо ти не помітив.

— І всі вони сидять в актовій залі на другому поверсі, в іншій частині школи. Ми зі Штоцем, звісно, на таке не розраховували, думали просто підірвати все вночі, а вахтера оглушити і винести…

— Штоц хотів, щоб ти підірвав школу?!

— Штоц хотів, щоб я підірвав спортзал і те, що тут третій тиждень поспіль складують. Ти що, взагалі нічого не відчуваєш, Відьмо? А, так, тобі ж, певно, в темряві погано видно.

Він поляскав себе по кишенях, витягнув ще один мобільний і ввімкнув ліхтарик.

Марта скрикнула. Просто не могла стриматися.

То от, подумала, от чому останніми днями мене в школі нудило. От звідки взялося те дивне відчуття під час Дня пам’яті. І бійка шестикласниць, і той незрозумілий випадок у їдальні, там одна з куховарок накинулася на іншу із тесаком, чистий треш… А все ж лежало на поверхні, мені тільки й треба було додати два до двох!

Ніколи й ніде, навіть по телику, вона не бачила стількох драконових кісток водночас. Тут лежали уламки зубів, дуги ребер, якісь шипи, лопатки, хребці, кігті — величезні, наче колони храму, і крихітні, позсипувані у целофанові пакети. Були тут і пакети з порошком із перетертих кісток, і скриня з різними виробами — вішаками, шматком арфи, протезом людської ноги… Все це нагадувало засіки якогось музею — але аж ніяк не спортзал.

Марті не спало на думку нічого розумнішого за запитання:

— А навіщо тоді треба було заморочуватися й приносити