Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

Глава шістнадцята. 9-те жовтня, неділя, день 35-й

Макс розплющив очі як за командою – ранок, так само 6 година. Перед обличчям у нього була грива злегка сплутаного темного волосся, запах відразу ж підказав, що це Настя. Дівчина лежала спиною до нього, упершись попою йому в живіт. Вона міцно обняла його руку і уткнулася носиком у згин ліктя. “Нічого собі”... – подумав і швидко зазирнув під ковдру... Дякувати богу, труси були на місці, дівчина теж у подобі одягу. Одежинка, в якій він упізнав свою футболку, трохи задерлася, і було зрозуміло, що найфінальніша частина її вбрання теж була на місці. Дуже повільно, намагаючись у жодному разі не розбудити сплячу, Макс вивільнив руку і вибрався з ніжного полону. Одягнувся, пес уже чекав у коридорі.

 – Підемо, погуляємо поки що, кудлатий братику... – сказав тому пошепки. Пес, поки йому одягали нашийник, зі значенням подивився на двері, – ага, вийдемо, пройдемося, дамо дівчині шлях до відступу. Якщо вона залізла в моє ліжко – значить на це були причини. І краще буде, якщо вона зможе привести себе до ладу без сторонніх очей. – Вони вийшли надвір і цього разу пішли іншою дорогою, значно довшою. За якоюсь мовчазною згодою ні звір, ні людина не хотіли знову заходити за будинок.

– Ось дивись, кудлатий, – Макс почав просвітницьку бесіду, – я зараз тебе відпущу, тепер ти хлопець хоч куди, здоровий, вимитий і нагодований... Якщо хочеш – дружитимемо, жити теж можеш у мене... Умови прості – я тебе не гноблю, годую та поважаю, ти поважаєш мене й нічого вдома не псуєш, як і всі ці дні. Ну і нікуди надовго не тікаєш. Ну-як, підходить тобі? – Пес неголосно гавкнув. – Що ось так прямо з усім і згоден? – пес гавкнув ще раз.

– Ну добре, я тобі вірю. Тоді так і робимо, – і Макс відчепив повід від нашийника. Нашийник був уже справжній, зі шматка міцної шкіри з орнаментом із металевих вставок, а не той шматок мотузки, як спочатку. Настя, коли ходила за шампунем, купила пристойний.

– Класна річ... справжня... чоловіча... – сказав тоді Макс собаці, – сподіваюся, ти задоволений, Дівчина старалася, цінуй.

Подальша прогулянка тривала невимушено. Вони йшли, Макс розповідав собаці про своє життя, призупинявся, коли того щось особливо сильно цікавило в кущах, і вони йшли далі. Пес був дуже тямущим і поступливим. Він сам зупинявся перед дорогою на переході й починав іти далі, коли йшов Максим, за кішками не ганявся, з ними в нього давно була якщо не дружба, то міцний нейтралітет.

– Треба ж, який ти чудовий співрозмовник... не перебиваєш, завжди піддакуєш... просто справжній друг. Якщо ти нагулявся, то підемо додому, а то ми гуляємо вже півтори години, наша спляча красуня вже прокинулася мабуть.

Зворотна дорога проходила через пустир, прилеглий до потужної лінії електропередач... Це навіть був не пустир, а спеціальна смуга під проводами. “На столицю, – автоматично зазначив Макс... – Одна фаза відстає від інших, електрики дурня клеять”... Що ближче вони підходили до дротів, то більше в Макса виникало відчуття, що він дихає найчистішим повітрям... легені прокачують його на всю силу, тіло стає дедалі сильнішим, вільнішим і майже невагомим... У голові з’явилася така ясність, якої не було, напевно, ніколи, думки чіткі, логіка досконала... Раптово він відчув сильний ривок за штанину і прийшов до тями... Махно сидів поруч і уважно на нього дивився.

– Що, кудлатий? Що це зі мною таке було? ти теж щось помітив, так? і втрутився... я так і знав, що ти справжній. Дякую, друже – Макс почухав його за вухом і по переніссі... Пес гарикнув. – Ходімо, ходімо... не переживай... Зі мною вже все добре, і я, здається, розумію, що це таке... Це як сп’яніння киснем... Ейфорія. – він озирнувся на стежку, якою вони йшли. Від потужних дротів ЛЕП розходилося червоне сяйво, а доріжка в цьому місці піднімалася в гору – до дротів було найближче. – Це звичайне електричне поле. Я в нього потрапив і мене поперло. Як акумулятор. Тепер так класно, сповнений сил і все таке. Добре, що не розірвало – він зареготав на все горло. Пес дещо здивовано подивився, але нічого не сказавши, пішов собі далі. “Отже, виходить, що електрополя мене “підзаряджають”, чи означає це, що природа моєї сили – електрична? може, вона там конвертується в щось інше... з таким самим успіхом можна сказати, що природа моєї сили – ковбасна, оскільки я її багато їм. Але ось той факт, що я можу поглинати енергію з електричного поля незаперечний. Треба буде перевірити, чи можу я також заряджатися на сонці. Ага... а ще – запхнувши два пальці в розетку – покепкував з себе – Електронік, блін... Сьогодні ремонтуватиму Настю, якщо, звісно, вона ще там не втекла, от і перевірю, чи зміг я підзарядитися, чи знову доведеться жерти, як не в себе. А гарна дівчина така... – Думки Макса переключилися на іншу тему, – і характер, і розумниця... – він уявив, як дівчина обіймала його руку, немов подушку і наче знов відчув її подих… на душі стало так приємно й тепло... – Ага... тільки звідки злі ба́би беруться”?

Коли вони зайшли додому, була вже восьма година. Настя вмита, зачесана і таке інше, сиділа в кріслі й гортала якусь книжку.

– Ого, кудлатий... ми з тобою загулялися, однак. А нас тут уже чекають.

– І між іншим – хвилюються! – обурення Насті в її емоційному тлі все одно не перекривало її збентеження й досаду.

– Виявляється, не чекають, а підстерігають – уточнив Максим псу. Утім, тому було все одно. Він терпляче чекав, коли йому обітруть лапи, щоб відправитися на свою подушку.

– Ну не міг я тобі зателефонувати... – виправдовувався Максим, – по-перше, я загубив твій номер, по-друге, я боявся тебе розбудити, а ти так солодко спала... – Дівчина ойкнула і, прикривши обличчя руками, почервоніла до коренів волосся. – А тобі личить, – з розумним виглядом зауважив він, – прикольне таке забарвлення... а по-третє, – одразу ж швидко додав Макс, побоюючись чогось важкого у свою голову, – татові твоєму я теж зателефонувати не міг – я ж не знаю, раптом він не в курсі, як ти проводиш ніч.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍