Олекса Кобець - Записки Полоненого, Олекса Кобець

Як трапиться часом, що зайде до вас

У сірому вбранні людина —

Чи рано, чи пізно, хоч в північний час, —

Його привітайте, як сина…»[2]

Мені все ще здається, що це — сон мій у закинутому на полі куренику, але в хату поволі набивається сила реальних людей. Це — найбільше молодиці двірської служби. Зчиняється цілий лемент, коли господар оповідає їм, як він мене знайшов, а я бачу з його рухів, що оповідає саме про це, молодиці айкають, ойкають, скрутно крутять головами і співчутливо пригортають мене зажуреними очима. А як господар вимовляє, майстерно імітуючи мій голос, «кува-кува», вони раптом заливаються гірким плачем… Ох, і соромно, ох, і прикро ж мені було, що не вмів пояснити, що «кува-кува» могло б тільки колись бути, бо я безмежно люблю малят… Та що робити!?

Спирт паралізує, млоїть, хилить до сну…

А коли господиня, непевна, чи я вже нагрівся, гостинно садовить мене коло печі, я раптом пригадую, що в скинутому в сінях лахмітті лишилася моя записна книжка — смертний вирок мені на той випадок, коли ці симпатичні люди таки віддадуть мене жандармам… Миттю проходить сонливість, я кидаюсь до сіней, не на жарти перелякавши всіх присутніх, і зараз же повертаюся назад, міцно притискаючи до грудей у кишені нового піджачка свій скарб.

У сім страшенно хочеться зо мною говорити, але — ні вони мене, ні я їх не розуміємо. Тоді приходить «толмач» — маєтковий свинопас, маленький на зріст, невідомої національности чоловічок, що гордо видає себе за «словена», але зрозумілих мені слів знає тільки троє: «словен», «гору» і «до́лу». Коли він вимовляє двоє останніх слів, що значіння їх спочатку для мене так само незрозуміле, то відповідно підводить чи опускає руку, і я тоді розумію ці слова. А більше я не втну з його мови нічогісінько.

Проте, він робить вигляд, що прекрасно розуміє мою — чисту українську мову і, вислухавши мою довгу тираду про те, що тікаю я з тяжкої неволі на Дніпро, до рідних, до Дівчини, і що я прошу переказати тут усім (бо вони мене не так зрозуміли), що ще не маю «кува-кува», але дуже хотів би колись мати, він безцеремонно, по-свойому, «перекладає» щось дуже жалісливе молодицям, бо вони просто починають вити…

На мого «толмача» це справляє певне вражіння, він почуває себе героєм, набундючено підкручує вусики, і знову звертається до мене з якимось запитанням, і бачу, що, бестія, підморгує мені. Я навмання щось не в лад відповідаю, він знову «перекладає» — дуже довго, вживаючи ще й образної жестикуляції — отак, мовляв, одно на руках — «а-а-а…», а другого ще й від землі не видно… — і так добру годину чи півтори, поки господареві нестерпний стає лемент у хаті, і він делікатно випроваджує молодиць. Залишається «толмач», поки йому хазяїн підносить такий самий келих спирту.

Я й досі думаю, що то був не «словен», а щонайменше — суміш мандрівного цигана з північною ескімоскою, але тоді мене мало цікавила генеалогія симпатичного дурисвіта: треба було думати, що буде далі.

Я сиджу перед жарко розпаленою грубою, потихеньку відриваю в кишені палітурки з записної книжки, а коли «толмач» випиває і, крякнувши на всю хату, прощається й виходить, а господар одвертається до дверей (ех, Ваня, Ваня, пропала твоя праця — не дочекається генеральний штаб Миколи Миколаєвича подарунку від полоненого Кобця!…), я кидаю палітурки в жар і прикидаю зверху свіжими, сухими полінячками…

Тепер можна й до жандармів, любі господарі, бо віри в людей у мене мало… На спогад про жандармів, холодом стискається серце: не повернусь додому, не розповім — ніколи не дізнається світ про страшний злочин і оскаженілої німецько-австро-угорської воєнщини — про шістдесят братерських могил під білими хрестиками на Дебреценському лузі, з трьома тисячами замучених земляків і не-земляків моїх, що кожного ж із них десь давно виглядають дома, чекають — не дочекаються. — матері, жінки, діти…

Згодом господар пропонує мені йти