Террі Пратчетт - Глиняні ноги, Террі Пратчетт

і озирнувся на них, у його позі вони помітили щось незвичне. Він більше не здавався тим, хто ніколи не вдається до насильства.

Але Шкарпетка винаймав робітників за наявність м’язів, а не мізків. Крім того, ніхто тут не любив ґолемів.

Один із тролів запустив у нього алебардою. Дорфл, не обертаючись, зловив її однією рукою і розтрощив горіхове древко самими пальцями. В одного з чоловіків ґолем вихопив кувалду і пожбурив її геть з такою силою, що вона пробила стіну наскрізь. Після цього вони просто йшли за ним, тримаючись безпечної відстані. Дорфл, зі свого боку, більше не звертав на них жодної уваги.

Над загонами, змішуючись із туманом, здіймалася пара. Поки Дорфл ішов між загорожами, його супроводжували сотні пар допитливих очей. Коли він з’являвся тут, вони завжди ставали сумирними.

Він спинився біля одного з найбільших загонів. За спиною він почув голоси.

— Не кажіть мені, що він збирається почати їх різати! Ми не розберемо за одну зміну стільки туш!

— Я чув, у одній столярній майстерні ґолем з’їхав з глузду і за ніч зробив п’ять тисяч столів. Розучився рахувати чи щось таке.

— Він просто на них дивиться...

— Тобто уявіть: п’ять тисяч столів! І один стіл мав двадцять сім ніжок. У цього ґолема був звих на темі ніжок...

Дорфл змахнув тесаком і зніс замок з воріт загону. Худоба дивилася на нього з тим сторожким виразом, який притаманний худобі, коли вона чекає, чи навідає її нарешті яка-небудь думка.

Ґолем підійшов до овечих загонів і теж їх відчинив. Далі були свині, а за ними — свійська птиця.

— Що, всіх? — не зрозумів пан Шкарпетка.

Не звертаючи уваги на глядачів, Дорфл спокійно пройшов уздовж загонів назад і знову увійшов до бійні. Незабаром він вийшов, ведучи на мотузці старезного і неймовірно волохатого цапа. Він пройшов повз завмерлих тварин до широких воріт, що виходили на головну вулицю кварталу, і відчинив їх. А тоді відпустив цапа.

Тварина понюхала повітря і закотила свої щілясті зіниці. А потім, очевидно, вирішивши, що далекий аромат капустяних полів за міськими мурами значно привабливіший за запахи безпосередньо тут, подріботіла на вулицю.

Худоба лавиною рушила за ним — але при цьому не чулося жодного звуку, крім шуму від руху та тупоту ніг. Потік тварин омивав постать Дорфла, який мовчки стояв і дивився.

Спантеличена цим стовпотворінням курка приземлилася ґолемові на голову і гучно заквоктала.

Шкарпетчин жах нарешті відступив перед гнівом.

— Що ти, в біса, робиш? — скричав він, намагаючись перепинити шлях кільком вівцям, які затрималися на виході з загонів. — Ти ж випускаєш на вулицю мої гроші, чуєш, ти...

Його горлянку раптом схопили Дорфлові пальці. Ґолем підняв м’ясника на витягнутій руці; той судомно засмикався, а Дорфл повертав його то одним, то іншим боком, ніби обдумуючи свої подальші дії.

Нарешті він відкинув тесака, зняв з голови курку, яка вже почувалася там як удома, і видобув маленьке брунатне яйце. З підкресленою урочистістю ґолем акуратно роздушив його об маківку Шкарпетки і впустив м’ясника на землю.

Коли Дорфл пішов назад до будівлі бійні, його колишні колеги кинулися врозтіч.

На вході стояла висока дошка для підрахунків. Певний час Дорфл роздивлявся її, а потім узяв крейду і написав:

ВІЛЬНІ...

Крейда скришилася в його пальцях. Дорфл вийшов у туман.

Усмішка підняла погляд від свого робочого столу.

— У ґноті повно миш’якової кислоти, — сказала вона. — Чудово зроблено, ваша милосте! Ця свічка навіть важить трішечки більше за інші!

— Що за підступний спосіб убивства, — промовила Анґва.

— Дуже розумно, не заперечиш, — визнав Ваймз. — Ветінарі по пів ночі сидить і пише, а вранці свічка догоряє. Отруєння освітленням. Світло — це ж і є те, чого не помічаєш. Хто шукатиме чогось в освітленні? Вже точно не старий вайлуватий нишпорка.

— О, ваша милість не такий уже й старий, — життєрадісно сказав Морква.

— А як щодо вайлуватого?

— А щодо нібито вайлуватого, ваша милосте, — швидко додав Морква, — то я завжди всім вказував на вашу цілеспрямовану й значущу манеру крокувати.

Ваймз кинув на нього гострий погляд, але не побачив у капітановому обличчі нічого, крім палкого й безневинного бажання прислужитися.

— Ми не бачимо світла, бо світло — це те, завдяки чому ми бачимо, — продовжив він. — Гаразд. А тепер, гадаю, нам слід піти навідатися до свічної фабрики, авжеж? Малодупку, збирайтеся і прихопіть... Малодупку, ви що, підросли?

— Підбори, ваша світлосте, — сказала Усмішка.

— Я думав, ґноми завжди носять залізні черевики...

— Так точно. Але до моїх тепер прироблено підбори. Точніше, приварено.

— А. Добре. Гаразд, — Ваймз зібрався з думками. — Ну, якщо ви можете на них ходити, не забудьте прихопити вашу алхімічну апаратуру. Зараз із чергування в палаці має повертатися Щебінь. Ми перестрінемо його дорогою. Коли доводиться мати справу із замкненими дверима, кращого за нього не знайти. Щебінь — ходячий лом.

Він зарядив свій арбалет і запалив сірника.

— Чудово, — сказав він. — Ми вели слідство по-сучасному, а тепер скористаймося дідівськими методами. Час нам...

— Наклепати декому як слід, ваша милосте? — поквапливо завершив Морква.

— Приблизно, — кивнув Ваймз, глибоко затягнувся і випустив кільце диму. — Хай-но лише перекуримо.

Погляд сержанта Колона на світ змінювався з калейдоскопічною швидкістю. Не встигало що-небудь закріпитися в його свідомості як найгірша мить всього його життя, як її місце займало що-небудь ще мерзенніше.

Спочатку ринва, за яку він учепився, вдарилася об стіну будинку навпроти. У краще облаштованому світі він міг би впасти на пожежні сходи, але в Анк-Морпорку концепція пожежних сходів не прижилася (і пожежам зазвичай доводилося виходити на волю через дах).

Коли ринва вперлася верхівкою в стіну, Колон почав сповзати по діагоналі вниз. Навіть це могло би бути непоганим варіантом, якби не той факт, що Колон був тілистим чоловіком, тож, коли його маса наблизилася до середини труби, та почала прогинатися — а чавун має дуже обмежену гнучкість, зате підвищену крихкість. Відтак труба переламалася. Колон полетів униз і впав на щось м’яке — принаймні м’якше за бруківку. Щось м’яке заревло. Відкинутий ударом сержант тим часом звалився на щось нижче і ще м’якше й почув від нього: «Бе-е-е-е!» — а тоді скотився на щось іще нижче і, здається, зроблене з пір’я. Воно очманіло — і дзьобнуло його.

На вулиці