Марчін Швьонтковський - Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський

інший бік і втупився в стіну, навіть не намагаючись зібратися з думками, які, як божевільні, крутилися навколо всього поганого. Йому здавалося, що він підвів усіх, хто був йому дорогий. Шенк пригадав товаришів по зброї, яких він не зміг врятувати від смерті або каліцтва, на чолі з Краузе. Він згадав про Катаріну і про те, як без вагань продав її Вільгельму. Вперше його почали мучити докори сумління за скоєні гріхи. Він мучив себе цими безладними думками, поки не заснув, потім прокинувся, і все почалося знову.

На п'ятий день Лисий не спускав з нього кров, а приніс новий теплий одяг і наказав переодягнутися. Шенк не реагував. Лише коли медик силоміць почав стягувати з нього сорочку, він зрозумів, що не дозволить одягнути себе, як дитину, і слухняно натягнув на себе чорний вовняний дублет і такі ж штани. Високі шкіряні черевики він зашнуровував, мабуть, хвилин десять, але терпіння розенкрейцера було невичерпним. Коли найманець одягнувся, Лисий вивів його за межі університету.

– Куди ми йдемо? – нарешті запитав Шенк, змусивши себе відкрити рота.

– Завершити одну справу.

Лисий співчутливо подивився на найманця.

Шенк зрозумів. Він схилив голову і механічно пішов, переставляючи ноги. Вони вийшли на міську площу – ешафот уже стояв тут, але, на подив найманця, ніде не було ні великого натовпу, який зазвичай супроводжував страти, ні трибуни, де зазвичай сиділи високопоставлені особи. Натомість була порожня площа, кілька розенкрейцерів, візок із засудженим, дерев'яний поміст, міський кат зі своїми помічниками та Андреае, що стояв на деякій відстані від шибениці. Туди ж повели і Шенка.

– Сподіваюся, ти вже зрозумів усе, що повинен був зрозуміти, – звернувся до найманця Перший Посланець. – Надії немає, тільки віра. Немає втечі, є лише обов'язок. Немає вибору, тільки необхідність.

– Навіщо ви його вішаєте! – Шенк не витримав і вибухнув обуренням, змішаним з відчаєм. – Він же нічого не вкрав, він же не якийсь там покидьок!

Андреае нетерпляче зітхнув, але рукою підкликав ката.

– Майстер-кат, плани змінилися. Будь ласка, застосуйте сокиру.

Кат нічого не відповів, лише кивнув головою, що можна було зрозуміти по руху його яскраво-червоного капюшона.

– Задоволений? – запитав Андреае у Шенка.

Найманець не відповів.

Кат і його помічники швидко переставили ешафот, стягнувши мотузку з шибениці і поставивши колоду на поміст. Потім двоє розенкрейцерів вивели Сойку, який ледве тримався на ногах, на підняту платформу. У нього були понівечені руки і закривавлене обличчя з почорнілим, повністю розпухлим правим оком, а руки були вкриті багряно-чорними синцями. На його великих вусах застигли струмки крові, що лише посилювало моторошне враження. Він помітно кульгав, фактично ледве ходив. Залишки його розірваної сорочки були вкриті потом і блювотою. Шенк затремтів.

Сойка не дивився на нього; він взагалі не розумів, що відбувається. Його обличчя виражало лише безмежну втому – на ньому не було навіть страху. Він покірно дозволив підвести себе до колоди і опустився на коліна. Шенк озирнувся, але ніде не побачив пастора, що було ще одним відхиленням від звичного звичаю.

– Хіба він не отримає відпущення гріхів? – тихо запитав він.

– Зараз ти почав турбуватися про його душу? Будь певен, відпущення гріхів йому не потрібне. Вироки земних слуг – ніщо перед останнім судом, на який він постане. Там все буде вирішено.

Голову старого найманця поклали на колоду. Сойка заплющив очі. Кат перевірив гостроту сокири великим пальцем. Очевидно, перевірка пройшла незадовільно, бо він витягнув зі скрині точильний камінь і почав шліфувати лезо з пронизливим скреготом, який наповнив порожню площу. Хвилина, яку він витратив на це, здавалося, тривала нескінченно довго. Нарешті він відклав камінь і поправив голову засудженого.

Свист повітря, глухе плямкання і стук. Хлинула кров, і голова Лоренца повисла на кількох окремих сухожиллях. Шенк дивився на це, зціпивши зуби, і здригався. Кат дочекався, поки артеріальна кров перестала витікати в заглиблення колоди, і ногою скинув тіло з неї.

– Чи можеш ти тепер нарешті, – звернувся Андреае до юнака, – прийняти той факт, що, хочеш ти того чи ні, але ти був і є братом Трояндового Хреста?

Шенк покірно кивнув головою.

– Так, – прохрипів він.

Що ще він міг сказати?

Почав падати перший цього року сніг. Кристалічні сніжинки м'яко осідали на тіло Сойки Лоренца і одразу ж танули, стикаючись із згасаючим теплом його тіла.

ДАЛІ БУДЕ

ВІД АВТОРА

Республіка Семи Провінцій Нідерландів з пізнього дитинства була об'єктом мого захоплення. Це була країна пуританської буржуазії, яка у світі, де панували католицькі аристократи, менш ніж за століття перетворилася з іспанської провінції на могутню імперію. У романі я зобразив Республіку на вершині її могутності: огидно багату, прогресивну і допитливу до світу, але також спустошену внутрішніми суперечностями, які остаточно завершать її золотий період у 1672 році, коли жителі Гааги розірвуть на шматки тодішнього великого стадхаудера, Йогана де Вітта. На жаль, Нідерланди початку сімнадцятого століття - це настільки велике зібрання цікавих особистостей, що мені не вдалося вмістити їх усіх у книзі. Не вистачило згаданих Декарта і Куніцюса, не стали персонажами ні адмірал (тоді капітан) Тромп, ні дуже цікаві родичі стадхаудера Фрідріха Генріха Оранського.

Братство розенкрейцерів, засноване Йоганном Андреае, справді існувало. Це була крихітна група гностичних протестантів, що відкололася від протестантів, яка насправді не досягла нічого великого, окрім того, що стала символом незрозумілої таємниці. Десятиліттями в Європі виникали таємні розенкрейцерські громади, переконані в тому, що десь існує штаб-квартира, якою керує Крістіан Розенкрейц, настільки таємна, що її ніхто ніколи не міг виявити. Пізніше цю традицію підхопили масонські ложі. Сила цієї легенди виявилася настільки великою, що організація - під назвою "Міжнародна Школа Золотого Трояндового Хреста" - функціонує і сьогодні як нішеве релігійне об'єднання.

У романі я до межі спростив і перебільшив до всіх меж їхні погляди, а також дещо спотворив саму ідею братства, але, на щастя, це фантастична історія, тому я не відчуваю за це особливих докорів сумління. Багато висловлювань професора Андреае є парафразами з автентичних творів гностиків сімнадцятого століття. З іншого боку, уривки з Біблії, які Шенк читає в XI розділі, є автентичними цитатами зі Святого Письма в перекладі отця Якоба Вуєка.

Хоча ця частина тетралогії містить набагато більше розмов, ніж погонь і чаклунства, я сподіваюся, що вона не вийшла надто нудною. Сподіваюся також, що розмови героїв