Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

— Вибач, — дихнула в потилицю Лариса. — Я лише дурна й ревнива баба.

— Ви про що? — підняла зацікавлений погляд школярка.

Гм… Цілком сформована і… ну, стіни ж даремно забруднювати не будуть. Як то кажуть, диму без вогню… Тьху, пошляк…

— Про сімейне, — серйозно відповів і, щоб розставити всі крапки над «Е» відразу, пояснив. — Лариса мене до тебе приревнувала.

— Ха! — пирхнула сусідка. — Ви ж стари… — потім прикусила губку і схилила голову на плече. — Хоча… У такому плані я на вас якось не дивилася… І якщо задуматися…

— Вуха відірву, — пригрозила Лариса.

— Гаразд, пожартували та й годі… — тут уже й мене на сміх пробило. — Поб'єтеся ще, гарячі фінські дівчата. Коротше… Скидається на те, що Ліда може стати моїм помічником. Ларисо, ти в курсі, про що мова. А ти, квітко життя, заходь. Будемо розмовляти.

— Навіть так? — З ноткою заздрощів промовила моя подруга. — А я точно не підходжу?

— Не факт, — не став я вбивати її надію. — Просто ще не всі чинники склалися. Потрібно дочекатися ініціації. А вона може будь-якого з наступних днів відбутися.

— І буде у Вартового гарем, — все ще залишалася на попередній хвилі дівчина.

— Ось я зараз як дам комусь по м'якому місцю…

— Припустимо, не таке воно вже й м'яке… Навмисне за касу рідше сідаю, аби дупа не розповзлася… — пирхнула Лариса. — Гаразд. Все. Мовчу. Я в магазин. Послухаю нові плітки, уточню зі зміною. А ви — спілкуйтеся. Не буду заважати.

— Дякую… — я допоміг дівчині одягнутись і цмокнув у щоку. Потім допоміг роздягтися Ліді та повів одразу на балкон.

— Ану, розповідай, у кого з перехожих яка аура?

— Тітонька… он та… неосяжна… — вказала рукою дівчинка. — Уся ніби чимось чорним облита. Наче в густому диму стоїть. Такому, знаєте, коли гуму палять.

Звіряюсь із карткою — помаранчева.

— Угу... А ще?

— Хлопець із дівчиною… Он той — худий, як тріска. Хлопець наче сіруватим фломастером обведений. А ось дівчина без контуру. Зовсім.

Погляд на карту. Хлопець — зелений. Дівчина не відзначена.

— Зрозуміло…

— Добре, якщо так, — зненацька серйозно подивилася на мене Ліда. — Тому що особисто я нічого не розумію. І ще вчора нічого такого не було. Може, я й справді, тю-тю? Дахом поїхала?

— Ні… Ходімо в кімнату. Розмова не на п'ять хвилин... Але, боюся, коли я спробую тобі усе пояснити, то в божевільні уже ти мене вже запишеш.

— Ви письменник. Вам — можна, — уїдливо заявило дівчисько. — І, кажуть, чим менше автор дружить з головою, тим геніальніші тексти видає. Правда? — зрозуміла, що передала куті меду і вибачилася. — Не гнівайтеся. Жартую… А якщо серйозно, дядечку Михайле, то не хвилюйтеся: я повірю в усе, що ви розповісте. Чесне слово. Мама каже, що ви найпозитивніший чоловік, якого вона лише зустрічала у житті. І зітхає…

Цього лише бракувало. То роками хоч вовком вий від самотності, то кожна знайома особа жіночої статі зітхати починає… потай. Хоч справді гарем заводь…