Сано Бенсан - Мисливець. У пошуках втраченого, Сано Бенсан

Він відкинувся на спинку крісла і подивився в небо. Я й собі, але намагався не пропустити жодного слова, аби хоч тепер не довелося перепитувати.

— Думав, що світом правлять гроші та влада… — пробурмотів я.

— Так… Але не так… — він загадково всміхнувся до мене і продовжив розповідь: — Після пандемії загинуло занадто багато людей… Моїх рідних також. Я народився тут, коли силове поле вже оберігало острів від того світу. Та усім керує програма, яку було створено саме для порятунку людства, яке себе ж нищило. Гадаєш, в шістнадцять років я не розумів цього? — Ноа знову всміхнувся, але з якимсь жалем. — Ми відповідальні за минуле, причетні ми до того, чи ні. Але весь цей час, доки людство жило по той бік щита, думаючи про свою буденність, будувалося майбутнє. І жоден навіть не підозрював про це. Для батьків важким було рішення відпустити мене туди, зовсім не пристосованого до тієї екології та устрою. Але дядько Дейтон справився з цим на відмінно. Єдине, що я мав, це дистанційний зв’язок з домом, мріючи про день, коли все ж система визначить обраного, щоб я міг повернутись до них.

— Але чому так? Невже не можна було повернутися раніше? — запитав не розуміючи цього.

— Коли програмувався щит, його винахідник не міг знати все. Він мав лише свої розрахунки… Вийти звідси можна було лише в один кінець. 

— Чому ж тоді ми тут?

— Бо твій костюм був ключем, який відкриває ці двері ззовні, — Ноа уважно подивився на моє наруччя.

Та мій інтерес навіть не думав вщухати.

— В такому разі, чому ж ви його не одягли?

Ноа з якоюсь іронією вигнув губи, відвівши погляд вбік.

— Спершу хотів. Але… то було б занадто егоїстично з мого боку, приректи усіх інших на вірну смерть, лише задля можливості бути з батьками. Ми дорослішаємо не тоді, коли наш вік перетинає певну позначку, Дем’яне. Про ступінь нашої зрілості говорять наші вчинки. — Ноа немов чекав, щоб я переварив ці слова, побачивши себе збоку. Мусив визнати, що воно діяло. — Костюм потребував синхронізації з носієм, бо він фактично головний девайс, без якого не можливо було запустити систему.

— А щоб не ускладнювати все це — було недостатньо?

— Ні, Дем’яне. Він не мав потрапити не в ті руки… До того ж потрібно було переконатися, що він працює правильно…

— То я таки був піддослідним, — з легкою образою підсумував я, на що Ноа всміхнувся.

— Фактично всі ми після запуску хмари стали піддослідними.

— Я так і знав, що не просто так…

— Коли китайці запустили на орбіту носіїв з однією зі своїх розробок, стався збій після чого й Земля стала вразливою, а люди разом з нею.

— Чекайте, — знову втрутився я, — але ж люди раніше почали вмирати.  

— Раніше, були лише випробування, націлені на певну кількість людей… Ну і як спосіб прибрати зі свого шляху тих, хто був на заваді.

— Президента Нельсона…

Ноа погоджуючись кивнув.

— Але не лише його. Практично першочерговою ціллю став кожен, хто був пов’язаний із «Соннелом».

— Це божевілля… — чомусь важко було збагнути хворий розум тих, хто на це зважився.

— Так. Але жага влади засліплювала одних, і надихала інших…

— Не бачу різниці.

— А вона є, Дем’яне, — Ноа потер нижню губу, подивившись у бік, де я побачив постать Емікса. Дивно, але він кивнув, немов даючи згоду. — Якби не смерть президента Нельсона, то його син набрав би достатньо влади, аби протистояти тим ворогам. 

— Син? — прошепотів я невпевнено, але потім в думках поновилися старі фото, де президент був із сім’єю. Так, там було двоє дітей. От я дурень! Чому ж мене лише тепер осяяло? Мабуть, Ноа здогадався про це, тому ледь всміхнувся. — Ви хочете сказати, що ті люди настільки були божевільними, що вирішили пожертвувати людством, аби тільки прибрати зі свого шляху дитину?

Здається, я аж скривився.

— Ну, на той час йому було вже за тридцять, але він…

— Особливий, як ваша мати? — з насторогою припустив я.

Та Ноа мотнув головою. Мало б полегшати, але сталося інакше.

— Він значно більше, Дем’яне. Він створив Етеріал, створив цей захист над островом, над усім світом… Алекс створив твій костюм і саме завдяки йому твою маму майже врятовано… І саме він має завершити почате.

Від останнього я чомусь аж зіскочив на ноги, нервово обмірковуючи почуте. Занурив пальці у волосся, і декілька разів зупинився перехопити повітря. Знову промалювався силует в Етеріалі, а потім і його подоба, в якій щось було знайомим… Очі? Звісно ж… В малого на фото були такі ж самі.

— Ноа, але він…

— Живий, — завершив за мене чоловік і підвівся. — Щось мені підказує, що ти більше не хочеш відкриттів.

Він всміхнувся і знову подивився на Емікса.

— Це ж нісенітниця…

— Відпочивай, Дем’яне. Тебе повідомлять, що слід робити далі.

Поплескав мене по плечі та пішов у будинок. Я досі стояв ошелешеним, тримаючись за голову. І Емікс тоді натякнув, що творець Етеріалу живий. Але чи було це можливим? Хоча варто озирнутися, щоб зрозуміти, що тепер можливо було геть усе. І в Етеріалі я зустрівся саме з ним — в цьому я тепер не мав сумнівів. Виникало лише питання, коли ж та що саме мені доведеться робити далі?