Володимир Худенко - Olya_#1

— Звичайно.

Оля з готовністю кивнула.

— Ти ж знаєш — тебе він… — Даша знов затнулась і болісно скривилась. — Я за нього боюся. І нічого не можу зробити.

Вона похнюпилась.

Оля взяла її за руку.

— Я поговорю, Даш.

— Якби не він, тут усе б розвалилось. Давно. Всіх старших прикрили, бардачі скліщились із цивілами і вищемили нас із нетрів, тут ми заледве тримаємось… І все на ньому одному!..

— Я поговорю.

— Якщо він… Та! — Даша махнула рукою і підбадьорилась. — Не все так паскудно. Ми ж не просто сидимо в Єльні, Артурчик потроху підтягує нас в Сіті…

— Ларіонов?? — Оля вирячилась.

— Ти не знала? А, ну так… Твій тато прилаштував його шефом муніципалки.

— Ларіонова?!

Даша весело кивнула.

— Чорт… як це йому вдалося?

— Не знаю. Але, як бачиш, все не так уже й паскудно…

Вони обидві різко замовкли і озирнулись — прилетіли два дрони з частуванням. Те, що вони принесли, Макс, здавалось, бачив уперше, але його зорова індикація запопадливо інформувала:

Blini — традиційна мучна страва російської кухні. Тонкі млинці, виготовлені з пшеничного борошна, з додаванням молока та курячих яєць, підсмажені на рослинному маслі…

Krasnaya ikra — традиційний російський делікатес. Ікра лосося з сіллю та рослинним маслом…

Kvass — традиційний російський холодний напій, котрий готують із борошна та солоду на основі бродіння…

19.

У нетрі вони не полетіли. Оля сказала, що тепер, коли повстанці стовідсотково «спалили» їхню тачку, це може бути не надто безпечно. Звичайно, пояснила вона, навряд чи Арзамасова й досі полює за нею, аби звести старі рахунки — вона, Оля, давно вже не «кіт», не «чортиця» і навіть не граймер… а зводити старі рахунки з самої лише мстивості — то взагалі не в Кіриному стилі, до того ж якщо це стосується штатного криптографа Skytek та громадянина ООН. Але все ж краще зайвий раз не потикатись у нетрі, якщо вже «басмачі» там на всю хазяїнують — так сказала Оля. Крім того, додала вона наостанок, там геть нема на що дивитись — звалище як звалище. Брудне велелюдне звалище…

Злетівши, вони вплелись у щільний мерехтливий потік гравімагістралі і помчали на північний захід. Оля знічев’я переглядала параметри мобіля і раптом, голосно розсміявшись, пирхнула:

— От коза…

Макс запитально вирячився. Як виявилось, за час їхньої відсутності ін’єктор-мутант безслідно зник із багажного відділення, а натомість там з’явився величезний герметичний мішок із НАТУРАЛЬНИМ смаженим арахісом… Причому на тому мішку ще й красувався абсолютно винятковий логотип — смішна маленька мультяшна Оля в нуарному чорному реглані любовно обіймає гігантський нерозлущений плід арахісу, по якому всіма кольорами веселки мигтить стилізований напис «Voskhod. Crunch».

— Клас!..

Макс зайшовся сміхом і скопіював собі те лого, зосереджено забігав очима перед собою…

— Що ти робиш? — либилась Оля.

— Зараз… — озвався той. — Вліпимо це тобі на аву в Окі.

— Ні!!. — зарепетувала вона.

— Так, — безапеляційно одрізав він.

Гравітраса круто шугнула вгору, і через кілька хвиль продовольчі комплекси Paradise Inside промелькнули під ними — потяглися силові щити, охоронні вежі, антени-аналізатори…

— Як тобі Дашуха? — всміхнулась Оля.

Вона зосереджено вгляділась у своє тату-маячок.

— Вона… — задумався Макс, — безпосередня.

— О так! — пирхнула Оля. — Дуже влучне формулювання.

Вони посміялись.

— Малою я у них… — озвалась Оля, так і вдивляючись у свою змійку. — Взагалі-то після інтернату я жила з татом. Там, в одній нашій забігайлівці, у нього було щось на зразок… номера? Ну, така штаб квартира, хех… А в мене був також свій номер, поруч. Але я там нудьгувала і скоро перебралась до Злати з Дашею, це в Єльні… — вона хмикнула. — Ну, знаєш, я була малою і мені хотілось… спілкування чи що? А тато в мене… ну, він не найбільш компанійська людина.

— А де вона зараз?

— Злата?

— Так.

— Сидить, — здвигнула плечима Оля, — десь на Місяці — ми точно не знаємо, де. Ймовірно, в Хорізоні…

Тату-маячок на її руці стало бліднути, розчинятись…

— Там є тюрми?

— Табори для військовополонених.

— Табори?..

Оля повернулась до Макса.

- Їх усіх судили як військових злочинців, так уже вийшло… — вона помовчала. — Любий, я не… Чорт, як це все мене бісить!

Смикнула рукою гнівно.

— Забудь…

Він спіймав ту її руку.

— Ти можеш не говорити…

— Ні, — вона його перебила, — справа не в тому, що… — накрила ту його руку другою своєю. — Не в тому, що я не довіряю тобі. Просто ця вся бурда… — покривилась. — Розумієш, вона досі засекречена, і я не хочу, щоб у нас, у тебе… — вона поправилась, — у НАС були зайві проблеми, от.

— Все нормально.

Він глянув на її руку — тату-маячка вже не було й сліду.

Внизу, далеко внизу під ними вже проносились оті горезвісні нетрі. З такої висоти мало що можна було розгледіти, але Макс збільшив пару стоп-кадрів і вглядівся в них. Як він зрозумів — основним архітектурним елементом того гігантського звалища були мобільні блоки швидкого розгортання BT-con. Макс, либонь, пізнав би їх і з космосу, бо ж його рідна British Technology їх і розробляла в гігантських кількостях. Штука насправді вкрай зручна, особливо при колонізації віддалених планет або чому подібному… Ті компактні блоки можна було скидати на поверхню хоч і з стратосфери. З одного блоку, залежно від заданої конфігурації, виходила, скажімо, житлова секція для кількох чоловік або мобільна лабораторія — із власною атмосферою, гравітацією, енергоємністю… Із кількох блоків можна було змонтувати автономну виробничу лінію, з пари десятків — тимчасову базу. Тут, у нетрях, блоки були скрізь — брудні та