Юрій Володимирович Покальчук - Шабля і стріла, Юрій Володимирович Покальчук

— Треба рушати зараз, аби ти виїхав ніби зі степу. Все пам'ятаєш?

— Так.

Данило поїхав крутосхилом униз, притримуючи коня, потім прогнав його просто

від гори у степ, а далі вже завернув у напряму до кочів'я, яке розташувалося

півколом юрт і всіма входами розкритим на південь. Данило ж заїжджав з

північного сходу, так що його ніхто не повинен був бачити, доки він не з'явиться

вже поблизу кочів'я.

Данило їхав степом серед незглибної тиші, яка панує тільки в степу у спечний

серпень. На горбках тріскали від пекучої спеки

стебла полину, сохнули ковила і молочай, де-не-де біліли солончаки, але то вже

далі, в глиб степу. А ближче до гір, до порослого травами передгір'я, до долини

річки, біля якої розташувався Ай-дарів аул на джайляу, зеленіла висока трава, чимдалі більше і більше росло жінгилу і пирію, ще далі долина переходила в

охоплену блакитно-темним маревом ущелину, міжгір'я. Вже перед самим ко-

чів'ям трапився на шляху Данилові самотній кривий дуб, широкий і кряжистий.

На мить Данило зупинив біля дерева коня і торкнувся дерева рукою, живе було

дерево, переживало всіх — і людей, і події, час минав для нього інакше, по-

своєму, мірявся іншими мірками, не зрозумілими людині.

В аулі вже помітили вершника, дітвора висипала з юрт і дивилась на

подорожнього, що неспішно простував до алу, певний себе, спокійний, зосереджений, — таким він мав бути, так собі поставив, таким і прибув.

Одягнений Данило був, як типовий степовий житель, — тюбетейка і чапан, перехоплений широким шкіряним поясом, зброя при ньому — шабля і кинджал.

Тільки очі світлі та волосся русе, а здалеку — геть тобі казах.

Лише один раз пішли вони з Айдаром на зустріч з людьми — треба було

подбати про одіж для Данила та придбати усяку всячину — мало що згодиться в

дорозі, та ще такій, як у них.

Кілька годин слідкували з гори за одним кочів'ям, а тоді спустились до них.

Розповіли, що втекли від джунгарів з полону і добираються додому. Айдар

назвався іменем брата — Даурен, а Данила й не питали — оросут, зрозуміло.

Виміняли у цьому кочів'ї все, що було їм треба, на позолочений глечик та

жіноче намисто з перлів. І поїхали далі.

А потім завернули знову в гори. Всяке могло ще тут трапитись. Хто зна, де було

військо Касим-султана, хоч казали, що пішло воно в бік Туркестану. Але звідки

відомо, чи не лишив своїх людей Ка-сим-султан шукати Айдара?

Одне слово, зараз Данило під'їхав до аулу одягнутий і при зброї — такий собі

незалежний батир-степовик, хіба що світлоокий.

Під'їхав до центральної юрти в аулі, де вже зібралися люди, виділив на око

серед них старійшину, зліз з коня, привітався.

Запросили його до юрти, запропонували кумису, сиру, баранини. Данило їв, дякуючи за запрошення й їжу, не казав про себе нічого, доки не доїв усього, не

наситився і господарі не побачили, що гість поїв і може спочивати.

Тоді, подякувавши, Данило розповів, що недоля привела його в ці краї, що був

у полоні в Ташкенті, а тоді тікав, та невдало, і потрапив ще й в джунгарську

неволю, і ось вдалося утекти, і простує він у Бухару, а тоді — додому, у свої

краї.Розповідав про свої пригоди в ташкентському полоні детальніше, менше про

джунгарів, але ні слова не казав про Айдара, ні про його родичів.

Вже згодом сказав, що зустрічав одного кипчака з їхнього аулу, сина

Багенбая-батира, на ім'я Айдар.

Запанувала тиша. Ніхто не зронив ні слова при цьому імені. Данило

мовчав, вичікуючи.

Врешті старий кипчак сказав похмуро й сердито:

— Це проклятий чоловік з нашого роду, ми не вважаємо його своїм. Він

зрадив нас, перейшов на бік ворога, підло намагався іібити нашого

воєначальника. Та, на щастя, це йому не вдалося.

— Дивно! — знизав плечима Данило. — Я, власне, тікав із зіндану у

Ташкенті разом з ним. Це чудовий товариш був і сміливий воїн... Потім

наші шляхи розійшлись, й мені отак знову не пощастило. Якби ми були

разом і далі, хто зна, може, все було б гаразд... І я не потрапив би знову у

біду...

— Він — зрадник, це напевне. А втім, я говорити про нього не хочу, та й

навряд чи хто захоче тепер. Він накликав біду на всіх нас, хай буде

проклятий...

— Чому ви так певно говорите, що він зрадник? Я ж кажу вам, що тікав

разом із ним з Ташкента...

— Чужинцю, ти не знаєш наших звичаїв і наших справ, хоч і навчився

нашої мови. Я старий і кажу, що знаю. А більше хочеш — попитай у його

родичів...

Старий підвівся, і Данило й собі підвівся з місця.

— А його мати, вона, мабуть, цікавилась би...

— Його мати померла. Слабка була жінка, тільки й народила Багенбаю

що одного сина, та й то отакого. Отож — узяв толенгутку в дружини... А

батько його, Багенбай, був славний батир і синів мав чудових. Загинули

нещодавно у бою з джунгарами. Токжан, відколи почула, що загинув Айдар,

— думали, що загинув під Таш-кентом, зовсім захворіла, а за кілька день

після звістки, що загинув Багенбай і троє його синів від інших жінок, зовсім

змарніла і незабаром