Олександр Ашотович Насібов - Безумці, Олександр Ашотович Насібов

Прозе жартував. Хотів підбадьорити її. А в самого стільки тривоги було в очах. Колись Марта врятувала йому життя, а тепер він посилав її в небезпечну розвідку, можливо, на смерть.

І ось його нема…

Марта сиділа біля пульта, приголомшена, спустошена.

Хронометр на передавачі методично відлічував час.

О десятій годині вона простягнула руку до панелі станції і настроїлася на передавач Абстових хазяїв. Той відповів. Марта прийняла й розшифрувала радіограму: завтра на світанку, коли три підводні човни ляжуть на грунт поблизу скелі, Абст повинен прибути на флагманський човен, котрий він відрізнить по знаку на його правій скулі — два білих трикутники вершинами один до одного. Між ними вхідний отвір шлюзового пристрою; через нього Абста впустять у човен. Сьогодні з двадцять другої години безперервно слухати ефір, опівночі налагодити з підводними човнами зв'язок.

Закінчивши дешифровку, Марта підвелася. Треба було негайно діяти і в першу чергу розповісти про все Рейнхельтові.

Вона попрямувала до дверей, але раптом зупинилася. Звичайно, вона не покаже Абстові радіограму. Та він або його помічники можуть уночі ввімкнути станцію…

Як бути?

Вона взяла викрутку й рішуче розкрила панель рації…

Потім пішла розшукувати Карцова, Його не було в спальні плавців. Напевно, лікар біля лагуни.

Марта прийшла на майданчик, коли говорив Галлер.

У неї не вистачило витримки розіграти переляк через пошкоджену радіостанцію: поки фашисти ремонтуватимуть, вона встигне попередити друга.

Діставши Абстів наказ іти в свою кімнату, Марта й не подумала скоритися. Вона знову й знову обійшла підземелля. Розшуки не дали наслідків.

І ось, притулившись до стіни, вона стоїть у центрі скельного лабіринта, самотня, безпорадна… Треба щось робити!

Переборюючи апатію, млявість, дедалі відчутніший біль у ногах, Марта чвалає тунелем. Іноді сідає й долонями розтирає коліна, ступні. Після кожної такої зупинки все важче примусити себе підвестися.

Непомітно вона опиняється біля входу в радіорубку. В повітрі запах диму, каніфолі: Глюк порається біля розкритої панелі передавача, орудуючи паяльником. Вальтер вносить ящик із запасними деталями до рації.

— А, фрейлейн! — Він обережно опускає ящик. — Не бачили Рейнхельта?

Глюк, припинивши роботу, обертається. Фашисти запитально дивляться на Марту.

Вальтер хоче спитати ще щось, але з коридора чути швидкі кроки, що віддаляються.

— Він! — кричить Вальтер.

Вихопивши пістолети, Абстові помічники вибігають.

Вальтер та Глюк мчать тунелем. Далеко попереду невиразно видніє силует людини, яку вони переслідують.

Два крутих завороти, один за одним. Тут від тунелю відходить короткий апендикс. Утікач звертає туди.

Глюк та Вальтер полегшено переводять дух: жертва у пастці.

Увійшовши до тунельного відгалуження, рудий вмикає ліхтарик.

— Матінко божа, — розгублено мимрить він, — а ми думали!..

Попереду, притулившись до каменя, стоїть плавець. Ось він відокремлюється від скелі, йде назустріч.

— Гей, ти, стій! — наказує Глюк.

Чоловік іде далі, немовби й не чув окрику.

— Які очі у нього, Густав! — злякано шепоче радист.

Плавець втягує голову в плечі, пригинається. Ось-ось він кинеться на тих, хто заступає вихід.

Глюк підіймає пістолет. Гуркіт. Пронизливий крик.

Марта чула і постріл і крик.

Шарпнувши двері, вона вибігає в тунель, але, ступнувши кілька кроків, змушена сісти.

Довго сидить на камені, заплющивши очі й стиснувши руками горло.

Знову в тунелі шурхіт, квапливі кроки.

З півтемряви вибігає людина.

— Отто! — владно гукає Рішер, перетнувши дорогу. — Стояти, Отто!

Плавець спиняється. Його зігнуті в ліктях руки падають уздовж стегон. Піднявши підборіддя, він дивиться поверх голови дівчини.

Куди він тікав? Уривки яких спогадів та образів, що майнули в спотвореному мозку чоловіка, підняли його з нар?..

Плавець нерухомий. Тільки груди його підіймаються — судорожно, коротко, немовби йому важко дихати.

Марта кладе руку на голову божевільного. Холоднуватими пальцями масирує чоло, скроні, потилицю.

— Спокійніше, — шепоче вона, — спокійніше, Отто, іди назад і лягай спати.

Плавець обертається і біжить назад — тією ж неквапливою вовчою ходою.

Марта довго дивиться йому вслід, болісно пригадуючи те, про що тільки-но думала.

Вона втратила рідних — загинули від бомб; її сподвижників та друзів стратили фашисти; а кілька хвилин тому вбили того, хто став для Марти дорогим, єдиним… Вій знайшов її в цьому пеклі, вилікував, коли вона вже думала, що загине, вдихнув у неї енергію, волю до життя, до боротьби!

То невже ж за всі ці життя не заплатять вороги? А плавці — і за них ніхто не помститься? Якби в неї був пістолет! Але вона беззбройна. Так, рішення може бути тільки одне. Те, що вона замислила, — страшне. Проте у неї нема вибору.

Печера плавців.

Люди лежать на нарах. Деякі сидять на землі, мовчазні, нерухомі.

Щойно ввійшла Марта. За час хвороби вона одвпкла від них, і тепер їй не по собі.

Побачивши дівчину, один плавець підводиться з нар. Другий повертає до неї голову.

— Хочу їсти, — повільно каже він і ступає крок їй назустріч. — Пора вечеряти. — Він протягло зітхає. — Пора вечеряти, пора вечеряти…

Люди на нарах засовалися. Печера починає гудіти. Марта схвильована.

— Лягайте спати! — квапливо каже вона, відступаючи до дверей. — Спати, всім спати, лягайте на нари!..

Вона знає кожного, його