Володимир Нефф - Перстень Борджія, Володимир Нефф

І постукав п’ястуком у ворота низької, старої і згорбленої садиби, яка своєю важкою масою замикала зі сходу великий фруктовий сад. У кількох вікнах садиби світилося. Озвалося люте гавкання пса.

— Хто там? — проказав у пітьмі стурбований голос, коли капуцин постукав удруге і втретє.

— Двоє стомлених подорожніх просять притулку і шматка хліба, — сказав чернець. А голос відповів:

— Геть, волоцюги, чорти б вас ухопили, заброди, грім би вас побив, гультіпаки, голото вошива, злодюги смердючії Жане, замкни курку, а ви забирайтеся, лайдаки, лише час Божий марнуєте, а ми мусимо вас годувати! Щоб я вас не бачила, нікчеми, дармоїди, бо спущу пса!

— Voilà![24] — сказав чернець, і з його голосу було чути, що він усміхається. — Таке привітання знімає з людської душі тягар докорів сумління від власного марнославства, пихи й самовдоволеності. Кожний ляпас, кожна лайка, кожний стусан, завданий тобі, полегшить на десять років страждання в чистилищі, звичайно, якщо ти стерпиш усе без гніву й жадоби помсти. Ця стріла Божої любові й милосердя, проникши в морок несвідомості, що прикриває нутро самотньої і грішної людської істоти, ошуканої облудою своєї індивідуальності, наповнить її несказанною втіхою й любов’ю.

Петр лише зітхнув і не сказав нічого, навіть бровою не повів, він тримався пристойно і шанобливо, бо не міг не визнати, що ця зустріч із незнайомим капуцином була не фатальною, а зовсім навпаки: тільки–но б він зайшов у найближчий заїзд і замовив собі їжу й питво, кожен би відразу розпізнав, що він лише вдає ченця.

А чернець продовжував споживати те, на його думку, вище й делікатніше блаженство повною чарою, бо куди б він не загримав, куди б не постукав, ніде не отримав приязного запрошення і привітання, отож доки вони з Петром пройшли передмістям аж до мурів, з його посмертного рахунку було списано шістдесят років перебування у чистилищі. І лише коли вони проминули браму і пішли вуличками міста, котре від римських часів, коли ще йменувалося Араузією, славилося своїм знаменитим театром, їм усміхнулося щастя, бо зустріли громадянина, котрий весело озвався до них:

— Гей, побожні брати, чи отці, чи хто ви там, потребуєте шматок хліба і ковток вина для підкріплення сил? Отож знайте, що в мене саме народилася донька, якій я збираюся дати просте й побожне ім’я Марі–Клер, таке ж гарне, як і вона сама, а на відзначення цієї щасливої події запрошую вас до «Ключів святого Петра» на шмат козячого сиру і жейдлик[25] доброго рожевого винця. Не пощастило вам, що в мене народилася дочка, а не син, якого я хотів, щоб він колись успадкував мою фарбарню, найвідомішу в усій околиці, бо якби в мене був народився син, якого б я назвав Маріусом, бо якби він народився, а він же не народився, я б почастував вас не сиром, а жирними ковбасами, і не жейдликом, а глеком рожевого винця. Але вдовольніться сиром, як я вдовольнився дочкою, і ходіть зі мною, доки запрошую.

Так закінчилася їхня проща в «Ключах святого Петра», старому заїзді, котрий, можливо, як випливало з його назви, пам’ятав часи авіньйонських псевдопап. Звістка про народження Марі–Клер, найкращої з людських дочок, яку приніс у шинок їхній веселий супутник, надихнула і розвеселила завсідників заїзду, дрібних ремісників і службовців, що сиділи за довгим столом посеред зали й потягували з довгих люльок, так що залу наповнював ядучий дим. Ця звістка змусила їх до стількох тостів і жартівливо–урочистих промов, що обом ченцям–жебракам довелося зайняти скромні місця на сходинці біля розпеченого коминка, ніхто не виявив до них більшої і шанобливішої уваги, ніж та, яку виявляють до людей байдужих і просто нужденних: дух побожності й поваги до духовних осіб, яким авіньйонський край славився за давніх часів, очевидно, цілковито зник із цих околиць, відколи папи назавжди повернулись до Рима.

— Я щиро втішений, — сказав отець капуцин, — що нам не довелося зайняти місце біля столу, бо, крім ліжка, знаряддя лінощів і розпусти, стіл я поважаю за найменше з усіх людських досягнень і винаходів, бо саме за столом люди віддаються ненажерливості і грішному гурманству. Так само над столом схиляються вони, читаючи книжки, а обидві ці схильності — поблажливість до забаганок власної плоті і прагнення до марнот книжкової вченості — віддаляють людину від пошуків Правди, котру можна віднайти лише в Богові. Багато років тому мені сподобались англійці, острівний народ, сподобалась їхня тілесна мужність і загартованість, але потім я відвернувся від них з огидою і жахом, бо усвідомив, що вони всі, як один, пропащі і приречені на вічні страждання, сповідаючи хибну віру. Глянь–но, мій сину, англійці за давніх часів, коли ще були добрими й незіпсованими, взагалі не знали стола, що випливає з того, що не мали для нього визначення: слово «тейбл», якого вживають тепер, це гротесково перекручений французький іменник.

Коли вони закінчили вечерю, якою завдячували скупуватій щедрості щасливого батька прекрасної Марі–Клер, — вона була скромною, але патер капуцин, перш ніж доторкнутись до вечері, проказав над нею палко й побожно «benedicite» і перехрестив її, ніби йшлося не про шматок смердючого сиру, а про запеченого до золотавості каплуна, — Петр нагадав капуцинові його обіцянку дати корисну пораду.

На це капуцин мовив:

— Так, дам тобі корисну пораду, але не швидше, ніж ти відкриєш, чому видаєш себе за ченця.

— Ви помітили, що я несправжній чернець? — вражено скрикнув Петр.

— Помітив, — відповів капуцин. — Чи ти не зауважив, що з першої хвилини нашої мандрівки я звертаюсь до тебе «сину мій», чого, звичайно, не робив би, якби вважав тебе справжнім і непідробним слугою нашого святого ордену?

Гаразд, повторю своє питання: чому ти видаєш себе за ченця?

— Це таємниця, якої я не можу вам відкрити, — відповів Петр. — Тому прошу вас, отче, вдовольнитись моїм запевненням, що чиню я це не з нечесних і корисливих мотивів