Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

— Мовчи і не смій мені називати цього ненависного імені. Чорний Себастьян убив твою сестру й хоче убити твого батька… Цей негідник викрав тебе, позбавив сім’ї, але бог покарає його.

Від її верескливого голосу Ганкаурові зробилося моторошно. Широка строката спідниця Мерфі мигтіла перед його очима, мов крила арари. Він нічого не бачив, окрім тих гаряче-червоних барв матерії, і весь світ тієї хвилини здавався йому червоним.

Нарешті Мерфі змовкла. Ганкаур зовсім тихо, так тихо, як він тільки міг говорити з самими духами, спитав її вдруге:

— Звідкіля ти знаєш, що мене звати П’єтро? Вождь Ганкаур не вірить тобі.

Сумніви краяли йому серце. Все єство його сповнилось мукою.

Він мусив знати правду. Хто він, нарешті, такий?

— Коли ти був маленьким, П’єтро, — згасивши свій запал, промовила з материнською теплотою в голосі Мерфі, — ти порізав собі долоню об розбиту пляшку. Я перебинтувала твою руку. Ти весь вечір просидів у мене на колінах і не хотів іти спати. Подивись на свою долоню. Стара Мерфі не вміє брехати.

Вождь рвучко підніс до обличчя руку і справді побачив невеличкий шрам. Якусь мить він стояв закам’янілий.

Індіяни, вражені незвичайною поведінкою вождя, перешіптувались між собою.

Ганкаур обвів їх важким поглядом і закричав гнівно:

— Ідіть геть! Ідіть! Хіба ви не бачите, що переді мною стоїть жінка з амулетом доброго духа Кахуньї? Всі, хто ходив у селище каучеро, будуть щедро нагороджені. А зараз ідіть геть!

Після цих слів вождь із незвичайною для нього ґречністю приклав до грудей праву руку й тихо сказав Мерфі:

— Не бійся мене! Можеш зайти в мою оселю. П’єтро хоче говорити з тобою.

Того вечора мулатка розповіла вождеві племені апіака дивовижну й трагічну історію його життя.

В ту ніч, коли над неозорими нетрями шаленіла гроза, столична електростанція припинила роботу. Огорнута пітьмою столиця тривожно прислухалася до далеких ударів грому.

Вранці, тільки-но зійшло сонце, майдани і вулиці заповнив люд. Робітники несли транспаранти з гаслами: “Геть кривавого тирана!”, “Уряд Батіса заплямував себе жорстокістю і насильством!”

Над університетом під поривами вітру лопотів прапор республіки.

Генерал Батіс виступав у військових казармах, істерично закликаючи солдатів виявити вірність урядові. Але в ту мить, коли він, урочисто піднявши руки, промовив: “Хай живе республіка!”, міцний порив вітру розчинив вікна, і з хмарної далечини докотився відгомін грому.

Хтось із натовпу вигукнув: “Це хлопці Бракватісти вбивають каучеро. Скоро і нас пошлють туди”.

Генерал Батіс покинув казарми під глузливі крики вояків.

Уся країна насторожилась у грізному чеканні.

Підпільні групи революціонерів готувалися до вирішального наступу.

В лісових хащах збиралися волонтери.

Війська відкрито виявляли непокору диктаторському режимові.

Вільнолюбні сили опору, готуючись завдати удару по генеральській хунті в столиці, чекали сигналу, який об’єднав би дії міст і провінції.

Минув неспокійний день, і знову настала ніч. Сельва поринула в тривожний сон. По небу пливли чорні хмари. Шаленіли блискавиці. При кожному спалахові гора Комо виринала з пітьми, наче страхітливий привид.

Десь опівночі біля підніжжя гори з’явилася невеличка група людей. Карабінери — їх було чоловік дев’ять — вели заарештованих радянських мандрівників і трьох повстанців із загону доктора Коельо.

Орнандо дивився на осяяну голубуватим світлом скелю і тихо бурмотів прокльони. Молодий креол не почував уже болю від мотузка, яким зв’язали йому руки. Він ішов навмання, як сліпий, і лише раз по раз зиркав на похмуру вершину. Гора стояла німа й насторожена. Вона здіймалась перед ним, як гнів його друзів, котрі так і не дочекались умовного сигналу. Він не зумів повідомити своїх. Тепер усе пропало.

Орнандо похнюпився.

“А може, Тумаяуа… — Слабка надія спалахнула в його свідомості й одразу ж згасла, як іскра від багаття, підхоплена дужим вітром. — Якби Тумаяуа добрався до селища Курумба і встиг передати умовний сигнал, на вершині вже давно горів би вогонь… Якби він тільки міг дістатися!..”

Професор Крутояр ішов зовсім убитий горем. Сталося найстрашніше — вони втратили Олеся. Тепер не було надії на його порятунок. Сельва не повертала своїх жертв. Куди він подався? Хіба він не знав, що сельва страшніша за Чорного Себастьяна? Скоро все буде з’ясовано, урядові інстанції вибачаться перед ними, і вони повернуться на батьківщину. Але чого варті їхні вибачення, коли Олеся вже немає в живих?..

Та одразу ж його серце сповнилося впертою рішучістю. Ще не все втрачено. Олесь утік з гордим Тумаяуа. Вони врятуються, вони не можуть загинути в сельві, на цій землі, де у них стільки друзів!

Очі професора вишукують чогось в темряві. Наслухаються до невиразних шерехів, до глухого завивання вітру. Чи міг він уявити собі, що вони дістануться до гори Комо в такому жалюгідному, пошарпаному вигляді, побиті, знівечені, позбавлені можливості сказати бодай слово в овій захист? Гора Комо зовсім близько… Темна, німа, огорнута чорним крепом буревісної ночі… Ніяких таємниць немає, і стежка інків хтозна-де загубилася в пущі. І Ван-Саунгейнлер блукає в невідомих краях… “На останній стежці інків вчинено злочин…” Ось він, цей злочин, про який не дізнається жодна душа. Карабіни Олів’єро довершать свою підлу справу раніше, ніж світ згадає про маленьку групу сміливців.

Дорога піднімалася вгору, незграбними потворами виступали з мороку скелі. Це були відроги неприступної, жорстокої гори Комо.

Гора Комо! Ти стоїш німа, забута, і вічно стоятимеш так, огорнута темрявою людської байдужості. А може, ні? Може, ще гримнуть постріли і грім ударить по