Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

в бік головами і щось бурмотіли. Стара вибачливо посміхалась, не розуміючи, що діється. Кілька воїнів кинулись у ліс і принесли звідти бамбукових дрючків та пальмового листя. За якусь мить було сплетено вузенькі, але досить зручні ноші. Індіяни обережно всадовили на них Мерфі і з галасливими вигуками й підспівуванням рушили додому. Вони просувалися тільки їм відомими стежками. Кілька разів загін переправлявся через бурхливі потоки й ось, нарешті, вступив у селище Ганкаура.

Тепер уже Мерфі знала, що її схопили воїни дикунського племені апіака. Коли перший страх в душі мулатки минув, вона почала уважніше прислухатися до розмови своїх носіїв. Стара вловила слово “Ганкаур” і зрозуміла, яка страшна доля чекала її. Але водночас у ній прокинулась і надія на порятунок. Адже Ганкаур був для неї не тільки жорстоким вождем дикунів, але й пустотливим хлопчиком П’єтро, якого вона няньчила тридцять років тому. Сеньйора Ернестіна і доктор Коельо відкрили їй цю страшну таємницю.

І коли індіяни в оточенні галасливої юрми жінок і дітей спинились перед високою хижею, мулатка, потерпаючи від страху, звела очі на високого широкоплечого чоловіка і впізнала його. Можливо, її уява сама домалювала те, що вже давно стерлося в пам’яті. Ні, вона не могла помилитися. Це був він, її колишній П’єтро, її дорогий і нещасний хлопчик.

Біля Ганкаура стояв юний сеньйор і здивовано дивився на неї.

Мерфі мимоволі потягнулась рукою до шиї, намацала намисто з іклів ягуара і тим порухом немов відродила в пам’яті всю сцену, що відбулася не так давно біля її дому. Білий сеньйор подарував їй намисто в день смерті Ернестіни.

Мулатка знову перевела погляд на Ганкаура і здригнулась.

Індіянський вождь ступив крок уперед і, показуючи собі на шию, спитав:

— Ти де взяла цей амулет?

У Мерфі від страху перехопило подих. Стара відчула, як ноші під нею провалюються, їй здалося, що вона летить кудись у прірву. Тільки тепер Мерфі починала розуміти, що її життя, її порятунок і все її майбутнє тісно пов’язані з цим чародійним намистом.

Ганкаур підвищив голос:

— Хто дав тобі амулет?

Рука старої безвільно опустилась на коліно. Вона не стямилась, як показала на Олеся. Оцей молодий сеньйор подарував їй намисто. Вона не вкрала його. Вона ніколи в своєму житті не брала чужого і не користувалась чужими речами.

Індіяни-носії поставили ноші на землю. Для них жінка все ще була таємничою чарівницею, оскільки в неї на шиї висів амулет роду Ганкаура. Амулет з іклів ягуара гіпнотизував дикунів, бо його могла носити тільки людина, яка вміла розмовляти з духами і користувалась їхнім захистом.

— Значить, це ти, сеньйоре, дав амулет нашого роду жінці? — спитав Ганкаур в Олеся.

Олесь пояснив, що це справді він подарував Мерфі намисто з іклів ягуара… і що намисто дісталось йому…

— Не намисто, а священний амулет нашого роду! — гнівно перебив його ватажок.

— Так, так, амулет, великий вождю. — Олесь розвів руками. — Мені його дав твій воїн Саук’ято за те, що я врятував йому життя.

— А чи відомо тобі, що ми жорстоко караємо кожного, хто губить амулет? Ти заслужив смертного покарання, білий сеньйоре. Саук’ято передав тобі часточку своєї душі, а ти зневажив його подарунок.

Олесь на мить розгубився. Все сталося надто несподівано. Він уже думав, що врятувався. І ось на тобі… Яким лихим вітром принесло цю мулатку? Серце йому швидко застукотіло в грудях, по всьому тілу розлилася млість.

Хлопець глянув на Мерфі, потім на мовчазний насторожений натовп і враз зустрівся поглядом із Саук’ято. Той тицяв пальцем собі в груди і щось беззвучно шепотів.

Олесь подався вперед. Саук’ято сам підказував йому вихід. Треба було тільки якось перекинути місточок до нього, виправдатись його іменем.

— Це Саук’ято… — почав Олесь, ще не усвідомлюючи, що скаже далі, але бажаючи виграти бодай кілька секунд.

— Саук’ято? — звів на переніссі брови вождь. — Саук’ято віддав їй амулет, чи ти? Кажи правду, сеньйоре. Саук’ято не міг віддати амулет жінці. Він оддав його тобі й після цього був жорстоко покараний.

Холодний піт вкрив Олесеве чоло.

— Твоя правда, вождю. Саук’ято не міг ходити без амулета. — Олесь заговорив швидко. Він ніби хапався за рятівний круг. — Мені стало жаль Саук’ято і я сказав мулатці: розшукай сина Ганкаура і віддай йому амулет. Спитай у Мерфі, вождю. Вона скаже те саме.

Ганкаур скупо посміхнувся. Відповідь юнака його задовольнила.

Ганкаурова посмішка розтопила лід мовчання. Люди загомоніли. Кілька дітлахів обступили мулатку й безцеремонно почали обмацувати її барвисту спідницю.

Впевнившись, що небезпека минула, Мерфі зійшла з нош, наблизилась до Ганкаура й безцеремонно взяла його за руку і глянула гостро в очі.

За багато років життя Ганкаур звик бачити перед собою тільки німу покору й неприхований страх. Тому він трохи розгубився, коли стара жінка на очах юрби зухвало взяла його за руку.

Він стояв й отетеріло дивився на неї.

— Тридцять років я не тримала твоєї руки, — з тугою в голосі мовила Мерфі.

Ганкаур безтямно слухав її чудернацькі слова.

— Ти забув, як я тримала отак твою руку й розповідала тобі казки?

— Мою руку?

— Твою руку… П’єтро!

Ганкаур відсахнувся. Його обличчя зблідло.

Він тихо спитав:

— Хто тебе навчив вимовляти це дивне ім’я? Може, ти почула його від комісара?

Мерфі, все більше проймаючись почуттям впевненості, здвигнула плечима. Для неї Ганкаур уже перестав бути жорстоким вождем апіака, вона поводилася з ним так, як багато років тому поводилась з маленьким П’єтро.

— Про кого ти кажеш?

— Про Себастьяна Олів’єро…