Марина та Сергій Дяченко - Варан

– Я не знав, – сказав Варан після довгої паузи.

– Що?

– Що вона родичка князя…

– Може, це не вона? Тут немає імені.

– Горні й піддонці не так часто одружуються… Принаймні в нас на островах.

Підставка недбало кинув мушлю в загальну купу. Потер долоні:

– У мене на столі лежить карта… Подивись, будь ласка.

Варан піднявся з крісла, укритого шкурою донного дракона. Перейшов кабінет, стараючись не наступати на розсипані мушлі. На столі Підставки справді лежала карта – це не була Варанова робота, він не пам’ятав такої роботи. Доволі точна карта центральних провінцій, вишита на шовку.

– Придивись, – сказав Підставка.

Варан нахилився нижче. На карті вишито вогники, розкидані по полях і лісах без чіткої системи. Червона крапка, три язики полум’я. Філігранна робота – вишивалося, мабуть, під збільшувальним склом.

– Це оселі, де народились маги, – сказав Варан.

– Так.

– Там були нові печі, змуровані певний час тому бродягою-пічником, який проходив мимо…

– Не обов’язково. У деяких домах були старі пічки, змурував насправді чужий, але хазяї дому запевняли, що знають його – він мешкав у сусідньому селищі… Або наймався на зиму працювати…

– Але його жодного разу не вдалось застати. Казали – він пішов…

– Або – він помер.

Варан підняв голову. Підставка дивився на нього дірами чорних ніздрів.

– Ваша Незрушносте, – тихо спитав Варан, – ви маєте знати, хто змурував пічку у вашому домі.

– Мені було шість років, коли мене забрали з напіввимерлого селища. У той час я не задумувався про бродяг і пічки. А пізніше – не було в кого спитати.

Він клацнув пальцями. Мушлі сповзлись назад у мішок.

– Я шукав Блукаючу Іскру, Варасю, – сказав Підставка. – І не тільки я. Багато років усі шпигуни Імперії шукали Пічника…

– На те, щоб посадити його в клітку й плодити магів на власний розсуд?

– Із усілякими цілями. Тут, у цьому кабінеті, переді мною стояли п’ятеро або шестеро претендентів… людей, які запевняли, що в домі, де вони запалять вогонь у печі, навіки будуть мир і щастя. А в домі, де вони змурують вогнище – народиться маг…

– Вони були самозванцями?

– Звісно. Скільки разів мої гінці нападали на слід! Скільки крилам губило пір’я, шугаючи назад-уперед між мною та моїми шпигунами! Скільки разів мені присилали докладний опис – щоразу новий…

– Що ви хочете сказати?

– Те, що ти боїшся почути. Блукаюча Іскра – метафора, Варане. Поширений образ. Мрія про добро. Усякому приємно знати, що в темряві ходить хтось – і залишає світло… І носить із собою відповіді на найважливіші, найпекучіші питання…

Варан згадав вогні на Круглому Іклі. Від зібраних у мішок черепашок на підлозі лишилося трохи піску, ниточка сухих водоростей, гострі перламутрові скалки.

– У мене так багато питань до Блукаючої Іскри, – прошепотів Підставка. – Я хотів би… так. Я допитав би його за всіма правилами і дізнався, чому…

В очах його метнувся жовтий божевільний вогник.

– Навряд чи він дозволив би допитувати себе, – сказав Варан.

– Його нема! – гаркнув Підставка. – Ти, я, Лереаларуун – розмріялись, і по всьому. Його нема й ніколи не було, це казка, ти давно це зрозумів, тільки боїшся собі признатися.

– Ні.

– Варане, – утомлено сказав Підставка. – Коли тільки ти… дозволиш собі… зрадити мене й утекти – я попереджаю… що розберу тебе на частини. Ти хороший робітник, і ти мені дорогий, але якщо зробиш, що задумав… я тебе попередив. Ти чув. Так?

– Авжеж, Ваша Незрушносте, – Варан низько вклонився. – Ви попередили. Я чув.

Підставка довго дивився на нього. Потім приплющив очі.

Двері кабінету роз’їхалися, запрошуючи забиратись геть.

– Пустіть на нічліг, добрий хазяїне.

– Імператор з тобою. У нас тісно.

– Замерзну ж.

– Ступай до сусідів. Іди-іди, нема чого тут…

Варан відійшов.

Вітру не було. Із темно-синього неба потихеньку, мов міркуючи, спускалися снігові клаптики. Варан давно помітив, що поодинці сніжинки тут не літають – тільки роями, на кшталт бджолиних.

Доми тут будували зі снігу.

Якби Варану коли-небудь таке розповіли – не повірив би, навіть після Степу, навіть після Розсипу, напевно, не повірив, що можна роками, покоління за поколінням, мешкати в такому-от сніговому будинку. Узята кригою цегла вкривається кіптявою, хати стоять уже не білі – руді, ніздрюваті, але все такі ж міцні. І коло полум’я, що горить у вогнищі, можна сидіти хоч гольцем – не буде холодно.

Варан переступив з ноги на ногу. Звук снігу під його підошвами пролунав оглушливо гостро: селище жило в цілковитій тиші. Піднімались до неба прямі, підсвічені знизу дими. Парканів не було – тільки безформні кучугури перед кожними дверима, великі й малі. От підійде недобра людина – із кучугури вилізе чорна ікласта морда, і недобра людина скоро свої недобрі плани призабуде.

Холодало. Ледве пересуваючи ноги, Варан підійшов до наступних дверей. Завбачливо спинився подалі від замету. Дзвякнув в підвішений на жердині крижаний дзвоник.

По довгій паузі запона на дверях відсунулася. Виглянув чоловік – голий до пояса.

– Пустіть на нічліг, добрий хазяїне, – сказав Варан, ледве розліплюючи губи. – Замерзаю.

– Заходь, – сказав хазяїн, і Варан вухам своїм не повірив. – Чого став? Заходь, гаразд… Цить, Дружок!

Чорна ікласта морда, що висунулася була з кучугури, втяглась назад.

Варан пригнувся в дверях. Одразу за запоною починалось тепло; це можна було порівняти, напевно, з появою на світ. Варан завмер, не бажаючи пропускати ні миті цього нового, темного, теплого життя.

– Ти хто такий? – спитав у темряві хазяїн.

– Подорожній.

– Бачу, що подорожній… У нас тут взагалі не ходять. Непідходяще місце для бродяг. Мерзнуть у заметах, шкода їх… Заходь.

Будинок мав устрій звиненої мушлі – коридор вів по спіралі, усе звужуючи кола. Крізь снігову стіну сяйнуло жовтувате тепле світло; ще через декілька кроків Варан опинився в кімнаті, великій і круглій. Посередині стояла пічка, поряд – свіча на дерев’яному настилі. І сиділи, притиснувшись одна до одної, жінка й дві дівчинки – дуже легко одягнені, молодша – в самій коротенькій спідничці.

– Імператор з вами, доброго здоров’я, – сказав Варан, незграбно вклоняючись. – От… Мало не замерз.

У домі було тихо – навіть тихіше, ніж надворі. Навіть вогонь потріскував приглушено; труби не було, над вогнищем зяяла діра у високому сніговому даху, і крізь діру поблискували зорі.

– Знімай-но шкуру, – сказав господар, усідаючись поряд із дружиною. Шкіра на його плечах, грудях і животі була голубувато-білою і гостро контрастувала з рум’яним, майже коричневим лицем.

– Зараз, – Варан винувато всміхнувся. – Пальці відігріються…

– Ти підмерз, чи що? – спитав хазяїн й обернувся до жінки: – Малушко… Дай йому випити.

Варан кінець