Ернест Сетон-Томпсон - Маленькі дикуни

Не раз сидів він у в’язниці. Про його репутацію ходила слава по всій околиці й чимало крадіжок пов’язували з його іменем. Подейкували, коли б не підтримка якогось впливового спільника, він давно гнив би у в’язниці. Дехто навіть натякав, що цим впливовим спільником був один сенгерець, власник ферми, який мав дружину, сина й маленьку дочку, ім’я його Вільям, а прізвище починалося на Р… На цьому розповідь обривалась зі словами:

— Заради Бога, дуже прошу, нікому про це не говоріть!

Звичайно, ці чутки ніколи не доходили до тих, кого вони стосувались.

Того вечора Генард втік із Дауні й лісом навпростець попрямував до свого приятеля, щоб повідомити про одну важливу справу. Від випитого алкоголю він ледь тримався на ногах, а ніч була темна, небо заволокло хмарами, тож і зірок не було видно. Скоро Біль заблукав, ліг під деревом і заснув там до ранку. А вранці він помітив стежку, що привела його до табору сенгерських індіанців. Генард був голодний і злий. До тіпі він підійшов саме в той момент, коли Маленький Бобер смажив м’ясо. Ян обернувся, гадаючи, що прийшов хтось з індіанців, та перед ним стояв жебрак-здоровило.

— Що, хлопче, готуєш? Може, й мене пригостиш? — промовив волоцюга, скрививши рота в неприємній посмішці.

З першої ж миті від такого хотілось тікати світ за очі, та Біль намагався говорити ввічливо.

— А де дорослі?

— Їх тут немає, — відповів Ян.

— То ти сам на бівуаку?

— Скоро мають прийти друзі.

— Дуже приємно. Я радий це чути. Подай-но мені оту палицю, — грубо скомандував волоцюга, тицьнувши пальцем на лук, що висів із спущеною тятивою біля тіпі.

— То мій лук! — обурено вигукнув Ян.

— Тобі ще раз повторити? Негайно подай мені ту палицю!

Ян наче закляк на місці. Тоді волоцюга підійшов до тіпі, зірвав лук і кілька разів ударив ним Яна по спині та ногах.

— А тепер, щеня, давай мені обідати, та не барися, бо миттю скручу тобі в’язи!

Ян зрозумів, що потрапив у біду. Зараз він пошкодував, що не завів на бівуаку собаку, як радив Рафтен. Ян сіпнувся було тікати, але бандит схопив його за комір.

— Е ні, так не годиться. Доведеться мені навчити тебе слухатися старших! — він повалив Яна на землю і зв’язав йому ноги. Тепер хлопець міг робити тільки маленькі кроки.

— А тепер хутко давай мені їсти. Я голодний як пес. І не здумай підсипати чого в їжу. Спробуєш звільнитися від мотузки — заріжу як худобину. Бачиш оце?

І приставив до Янової шиї гострого ножа.

Сльози котились у хлопця по обличчю, коли він пострибав готувати їжу.

— Хутчіш! — бандит стукнув Яна луком по спині.

А в цей час на мить із-за куща вигулькнула маленька постать. Хлопчик побачив, що відбувається на бівуаку, і хутко зник за кущем.

Ян не раз зносив побої, але Біль лупцював його з такою жорстокістю, що Ян в розпачі вигукнув:

— Ви що, вбити мене хочете?

— Може і вб’ю, — байдуже відповів бандит. — А поки ти мені потрібен. Підсмаж м’яса, та щоб не згоріло. Давай цукор до кави! Ворушись, а то ребра поламаю!

Наситившись, бандит наказав:

— Принеси тютюну.

Ян пострибав до тіпі й виніс Семів гаман.

— А що то за скриня? Тягни її сюди! Бандит указав на ящик, в якому хлопці зберігали запасний одяг. Заляканий Ян виконав і це.

— Відчини!

— Я не можу, ключ у Сема.

— Що ж, на кожен замок я маю свій ключ! — і бандит гахнув по ящику сокирою. Покопавшись у кишенях, він витягнув срібний годинник Яна і два долари — із штанів Сема.

— Непогано, — сказав він. — А тепер треба підкласти дров у вогонь, — і злочинець копирснув Янів сагайдак так, що стріли попадали в полум’я.

— Чого вибалушився? Ану не дивись так на мене, бо переріжу горлянку! Це я можу. Кину твій труп у болото — і не знайдуть.

Ян не на жарт злякався за своє життя.

— Принеси брусок для гостріння ножів і налий кави! — звелів бандит.

Ян приніс, і волоцюга почав гострити свій ніж. Хлопець помітив дві деталі: то був мисливський ніж, на рукоятці якого красувалось зображення оленя; на руці, що його тримала, бракувало пальця.

— Що в другій скрині?

— Продукти.

— Ах ти брехлива паскудо! — і палиця стала ходити по плечах нещасного хлопчика.

— Давай її сюди!

— Вона дуже важка.

— Тягни давай, бо тут тобі й кінець!

Ян намагався посунути скриню з місця, та вона виявилась дуже важкою.

— Безтямко! — бандит відштовхнув Яна з такою силою, що той сильно забився.

Поки волоцюга возився біля скрині, Ян помітив ніж біля тіпі — це був його порятунок! Ян схопив ніж і, миттю перерізавши пута на ногах, закинув його в болото й кинувся з усіх ніг з бівуаку. Раптом Ян помітив поміж дерев знайому постать.

— Калебе! Калебе! Калебе!!! — загорлав він щосили і впав непритомним на траву.

Калеб побіг на крики й за мить зчепився з волоцюгою в жорстокій бійці За кілька хвилин стало зрозуміло, хто переможе. Калеб був старий і кволий,