Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга друга

сорокова хвилина. В ефір треба було вийти в точно призначений час, і він вийшов секунда в секунду. Передав Вальтеру текст шифрограми і вже почав був згортати рацію, як раптом почув шум джипівського мотора, а ще за якусь мить до того звуку примішався ще один. Визирнув з кущів і побачив, як проскочив дорогою вгору джип, а на тому місці нижньої петлі дороги, де він тільки-но був, зараз стояв якийсь «мерседес». Роздивлятися, хто воно там, часу у нього не було. Підхопив на плечі рацію і рушив обочиною дороги до замку.

З Берна генерал Керк повернувся не в настрої. Хемфрі таки зумів покласти його на обидві лопатки. Всі позиції виграв. Вибух на озері і загибель Генрі Прічарда, провал операції «Зомбі»… Не спрацювала і ця козирна карта, яку тримав у таємниці навіть від Хемфрі. Папери Кьоніга вислизнули з рук…. «Джіммі, ти втрачаєш форму!» Чи я справді постарів?.. Може, таки послухати поради Хемфрі й податись на якийсь тиждень на Лігурійську Рів'єру? Посмажитись на сонці, дати спокій нервам і зношеному сер^ цю? Та ні, навіть на день відлучитись не можна. Ось повернувся, а Патрицію неначе хто підмінив… Чи виконає вона все те, що покладено на неї? Завдання важке. Майор не з простаків. Усе розуміє, все бачить на хід вперед… Але коли, як, чиїми руками він устиг забрати з-під каменя планшет Кьоніга?»

Все те не давало спокою, примушувало ще й ще прокручувати хід невдалих операцій, виважувати деталі вузьких місць, вивіряти логіку поведінки кожного, хто мав відношення до провалу. А тут іще цей голос Хемфрі скрегоче у вухах: «Якби ти дістав з озера картотеку східної агентури, нам не було б потреби кланятись Гелену!» Інспекція агентурної сітки генерала Гелена переконала, що американська розвідка ще не скоро матиме такий вишколений, так широко закроєний агентурний апарат. Він заздрив Ге-ленові, і зараз та заздрість точила душу. Розумів: якщо Даллес відчує силу Гелена, йому, Джіммі Керку, відставку забезпечено.

Він чекав, що після провалу операції на озері Топліц йому запропонують подати рапорт. Врятував висунутий ним план створення підпільної антирадянської друкарні. «Даллесу сподобалась наша ідея, а особливо її можливі перспективи. Реалізацію покладаю на тебе особисто. Дивись, щоб цього разу… Мені нелегко було переконати Алена, що навіть такі гросмейстери, як ти, виграють не всі партії… Добери надійних людей. Особливо на роль директора. Від нього буде залежати успіх операції. У тебе є хтось?» Він не вагаючись назвав Крайніченка. Чому? Адже цілковитої певності не мав. Більше того, знав, що майор здатний на несподівані вчинки. Навряд чи він взагалі погодиться на таку роль».

Хід думок генерала порушив шум автомобільного мотора і збуджені голоси, що увірвалися в тишу його кабінету.

— Я вимагаю негайної зустрічі з генералом!

— Пробачте, хто ви? — офіційним тоном запитав лейтенант.

— Барон Торнау, володар цього замку!

— Хвилинку… Я запитаю у шефа, чи зможе він вас прийняти.

На сходах почулися кроки, і в двері постукали.

— Увійдіть, — сказав Керк.

— Мій генерале, там якийсь німець вимагає зустрічі з вами. Він відрекомендувався володарем цього замку… З ним іще троє: двоє чоловіків і одна жінка.

— Хто ті двоє?

— Важко сказати… Одного я, здається, вже бачив. Хвилин тридцять тому він виїхав із замку на машині марки «рено».

— Що?! — Генерал схопився на рівні. — Ви не помилились, лейтенанте?

— Мій генерале, помилки бути не може, я не раз зустрічався з ним у флігелі майора Вінклера.

— О'кей. Кличте!

— Всіх разом?

— Ні, спочатку того, що кричить голосніше за інших.

— А решту?

— Проведіть на другий поверх до Патриції. І з бібліотеки ні на крок. Згодом будуть окремі розпорядження.

Лейтенант вийшов. Джіммі Керк наблизився до вікна і, ховаючись за шторою, позирнув на «мерседес». Так і є, Шольтен. Живий! Сто чортів! І чого це примчав Торнау? Що йому тут потрібно?

Хорст влетів до кабінету й одразу ж кинувся у наступ:

— Що тут відбувається, генерале? На дорозі до замку…

— Я знаю. Заспокойтесь… — блиснув порцеляновою низкою зубів Керк і рушив назустріч баронові.

— На дорозі біля замку якісь бандити в американській формі скинули зі скелі машину! Ми випадково стали свідками цього розбою!.. А коли під'їхали до місця катастрофи, там лежав колишній співробітник клініки професора фон Глевіца доктор Гельмут Шольтен.

— Для мене це така ж несподіванка, як і для вас… Я тільки-но повернувся з Берна. За час моєї відсутності в замку сталося багато такого, на що я сам не знаходжу відповіді. А про свій приїзд ви не попередили…

— Попереджають, коли їдуть в гості, любий генерале. А я їхав додому!

— Але у вашому домі гості… — іронічно посміхнувся Керк.

— Я вважаю, що моїм гостям пора й честь знати!

— Як розуміти ваші слова?

— Я повертаюсь у свій замок і збираюсь тут жити. Думаю, для вас і ваших підлеглих час пошукати інше приміщення. Вас особисто я завжди буду радий бачити в себе, а вашим службам доцільніше перебувати ближче до об'єктів, які їх цікавлять. — Хорст говорив збуджено, але твердо.

— А вам не здається, що ви втручаєтесь у справи американської стратегічної служби? Ви глибоко помиляєтесь відносно того, хто тут хазяїн, а хто гість!

— Ні, генерале, не помиляюсь!.. Хазяїн — я! А ви — гість, до того ж непроханий!

У Керка перехопило подих від такого зухвальства. Пішов третій рік, як він переступив кордон Баварії, але ще жоден німець не посмів розмовляти з ним у такому тоні. Пора вкоротити язика й цьому щигликові. Але як? Треба якось пострахати, сто чортів на його голову!

— Я не лякаю вас, бароне. —