Андрій Анатолійович Кокотюха - Чорний ліс

добігти, зупинили. Залишили труп у дворі, де впав, бо без нього клопоту вистачало. Та напевне скоро вернуться, як не бандерівці, так Ксенині сусіди.

– Будьте тут, – промовив Максим, хоч без нього зрозуміло – більше двом осиротілим дітям нема де йти окрім рідної хати. – Я когось гукну.

Вийшовши до сіней, про всяк випадок причинив за собою двері. Нахилився, поторсав клямку на ляді, що закривала ззовні льох. Добре, хоч замок не повісили, довелося б більше морочитись…

Відсунув клямку, відкинув ляду. Униз вела міцна дерев’яна драбина.

– Вилазь.

За час, поки Ванда Мостовська сиділа всередині, вона встигла просякнути погребом. Руки не звільнили, проте зв’язали спереду, мабуть, щоб могла їсти. Аби скрутили їх за спиною, довелося б, мабуть, стукати знизу головою.

Допоміг вибратися.

Якийсь час чоловік та жінка, українець із Полтавщини та полька, мовчки дивилися одне на одного, не знаючи, кому чого від кого чекати.

Пошукавши й знайшовши ножа, Коломієць розітнув пута.

– Сюди прийдуть, – промовив він, після паузи додав: – Скоро.

– Тобі що з того? – зиркнула спідлоба Ванда, розтираючи затерплі зап’ястки.

– Мені нічого. Тебе можуть закрити разом із німцями та… – ледь стримався, аби не сказати «нашими», навіть трохи прикусив нижню губу, – …радянськими… совіцькими партизанами. Усім сподобається. Буде повний комплект. Забава.

– Паскудство.

– Війна.

Ванда обсмикнула спідницю й зовсім мирним жестом спробувала дати розкуйовдженому брудному волоссю бодай якийсь лад.

– Ти поведеш мене туди?

– Я виведу тебе звідси. Поки ще можна.

– Dlaczego?

– Сам не знаю, – Коломієць знизав плечима. – Нехай я буду дурний.

– Я вивезла тебе раз. Ти пустив мене раз. Тепер чому?

– Будеш мені винна. Колись віддаси борг.

– Не люблю боргів.

– Доведеться.

Давши нарешті спокій волоссю, Ванда пішла з хати. Уже у дверях згадала про обережність, визирнула, покрутила головою, мовила сама до себе:

– Можна.

– Знову заблукаєш? Дивись, у разі чого другий раз ніхто не відпустить.

– Уважатиму.

– Гляди.

Більше вони не знайшли що сказати одне одному.

Оминувши труп, Ванда, не озираючись, рушила до знайомої вже їй хвіртки в огорожі, вийшла й пішла прямо.

А Максим стояв і чекав, доки вона не дістанеться перших дерев, не зануриться між них і Чорний ліс не поглине її беззахисну фігурку.

Київ

Березень-травень 2015 року

Від автора

Книга, яку ви щойно прочитали, – художній твір, гостросюжетний історико-пригодницький роман.

Нагадую це, аби у вас, шановні читачі, не виникало бажання шукати прототипів головних героїв у відкритих завдяки прийнятим Законам про декомунізацію архівах СБУ. Події, описані тут, виглядають надто нереальними. Тож є цілком природна потреба перевірити їхню правдивість, звинувативши автора у свідомому пересмикуванні фактів на догоду діючій кон’юнктурі.

Але в нереальності таких чи інших змодельованих ситуацій, які разом складають сюжетну основу «Чорного лісу», ще довго будуть переконані лише ті, хто дотепер сприймає історію Другої світової війни й історію України винятково через нав’язаний десятиліттями, якщо не століттями панівний російсько-радянський контекст. Абсолютна героїзація радянського партизанського руху протиставлялася свідомій маргіналізації дій Української повстанської армії. А диверсійні групи НКВС та ГРУ в німецькому тилу оспівані сотнями вигаданих спогадів й десятками пропагандистських фільмів, які не мали й не мають нічого спільного з реальністю.

Звичайно, янголів не було по обидва боки фронту, точніше всіх «фронтів за лінією фронту». Проте актуальна українська історична наука нині впритул наближає нас до того, що відбувалося в Україні під час Другої світової війни насправді. А саме: запекла війна між двома окупаційними для українців і однаково тоталітарними режимами – нацистським та комуністичним. І не менш запекла національно-визвольна війна українського народу проти обох режимів. Відтак війна, про переможне завершення якої СРСР оголосив у травні 1945-го, насправді тривала на українській території ще п’ятнадцять років.

Цей роман – лише спроба в художній формі відтворити реалії, у яких опинилася Україна в описаний період. А саме – на початку літа 1943 року, коли український повстанський рух мав, без перебільшення, досить потужні стартові можливості для перемоги. Проте поштовх сюжету все ж дала не наша історія.

«Часто набір до партизанських формувань відбувався ледве не всупереч здоровому глузду», – пише у своїй книзі «Сталінські командос» історик, дослідник партизанських рухів часів Другої світової війни Олександр Гогун. І далі цитує першоджерела: «Майбутніх партизанів набирали серед ув’язнених виправно-трудових таборів НКВС, з-поміж колишніх працівників НКВС, міліції, прокуратури, членів ВКП(б), табірної агентури. У партизанські загони з ГУЛАГу рекрутувалися люди, які здійснили умисне вбивство, убивство в стані афекту, нанесення тяжких тілесних злочинів, зґвалтування». Потім приклади: «Заступником командира (розвідувальної групи – А.К.) було призначено військового техніка, уродженця Дніпропетровська, який до війни мав 22 судимості та 16 втеч із місць позбавлення волі… В анкеті він чесно вказав “професійну діяльність” – злодій-рецидивіст». На додачу: «Приймали всіх, чесних, безчесних, навіть мерзотників. Цікавлячись передусім, чи здоровий він фізично, чи не боягуз».

Не варто забувати, що пролетарську революцію восени 1917 року в російському Петрограді організували та провели теж, з-поміж інших, кримінальні елементи. І що ленінський «червоний терор» утілювали в життя саме вони. А також – що в загони Червоної гвардії та на службу в підрозділи ВЧК записувалися вчорашні бандити, грабіжники, убивці й ґвалтівники. Коли так, то нема нічого дивного в тому, що червоні партизани під час Другої світової не так воювали з ворогом, як тероризували місцеве населення. Тим самим залякуючи людей та вбиваючи в них волю до опору радянському режиму. Кримінальну суть комуністичного режиму приховувати з огляду на ці та інші факти дедалі складніше.

Ми визнаємо: в УПА воювали далеко не воїни світла. На війні таких просто не існує, і повстанський рух був неоднорідним. Але все це відходить на другий план, коли розуміємо: українські повстанці, воюючи з радянськими партизанами, протистояли добре озброєним кримінальним чи криміналізованим групам. До того ж не завжди керованим із Москви, партизани часто виходили з-під контролю центрального штабу. Звісно, серед них були ідейні. Проте ідейність у цьому випадку – вірність комуністичним ідеалам, які однаково, за своєю суттю, мають кримінальну складову. Інакше й не може бути, практика перших років насильницького становлення радянської влади це довела.

Думаю, навіть скептики після такого короткого пояснення не дивуватимуться прочитаному й повірять у реальність сюжетних ходів. Ті ж, хто й далі має сумніви, можуть легко знайти й прочитати книги, які були використані під час написання роману «Чорний ліс». Інформацію не лише про звичаї червоних партизанів і диверсантів, а також про повстанські реалії, життя на окупованих територіях, особливості україно-польського та україно-німецького протистоянь узято з таких джерел:

• Родня. Полиция и партизаны на примере Украины