Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

встав, підійшов до вікна. Слухав. І так хвилювався, що аж впився пальцями в підвіконня. Слухав.

Поступово заспокоювався. Розмова справдила його сподівання.

Голос Куницького ставав дедалі тривожніший, у ньому бриніли страх і прохання, а відтак, уже поклавши трубку, стариган викрикнув з неприхованою розпукою в голосі:

— Що ж мені діяти? Що робити?

— А що сталося? — співчутливо запитав Дизма.

Куницький гепнувся на стілець і витер піт з лоба.

Шепеляючи ще більше, ніж завжди, почав розказувати Никодимові, що від нього вимагають документи, зв’язані з судом, і він мусить подати їх не пізніше як завтра до восьмої години вечора, але вирушити в Коборів не може, бо вранці об одинадцятій годині у нього аудієнція в міністра — адже вечірнім поїздом міністр виїжджає на цілий місяць.

— Рятуйте, коханий пане Никодиме, порадьте, що діяти? Як бути?

— Гм… рада проста: телеграфуйте в Коборів, хай вам вишлють ті папери!

— Ба! — вигукнув Куницький. — Якби ж то можна було! Папери лежать у сейфі, а ключі ж у мене.

— Ну, то треба зараз когось послати. У вас же є автомобіль. Може, шофера?

— Шофера?! Пане мій золотий! Як же я можу дати шоферові ключі від сейфа?! Там і гроші, і папери, і коштовності, і надзвичайно важливі документи… Боже, боже, що діяти, що робити?!

Дизма замислився.

— Ну гаразд, а чи немає в вас у Варшаві надійної людини?

— Нікого нікогісінько. Жодної живої душі!

— Ну, тоді ваші доставки лопнули.

— Але ж це мільйони, пане, це ж мільйони! — обурився Куницький. — Я роками про це мріяв! І ось тепер… Ах, який же я ідіот — чому не взяв із собою!..

— Що?

— Ну, ту зелену теку, що я вам показував… Пам’ятаєте?..

Враз Куницький плеснув себе по лобі. Хотів щось сказати, але прикусив губу.

— Так, пам’ятаю. Зелена тека, — спокійно мовив Дизма,

— Є один спосіб, — озвався по паузі Куницький, і в голосі його вчулося хитання. — Є один спосіб, але…

Дизма опустив очі, щоб Куницький не помітив у них чекання.

— Який спосіб?

— Гм… Не смію навіть просити… Але ви самі розумієте, як це важливо для мене… Для мене і для вас теж…

— Ну певно. Мільйони під ногами не валяються.

— Дорогий пане Никодиме! — вибухнув Куницький. — Ви єдиний, хто може врятувати справу.

— Я? — нещиро здивувався Дизма.

— Ви, ви, бо тільки вам я б довірив. Коханий пане Никодиме, золотий ви мій, не відмовте!

— В чому ж це?

— Правда, ви трохи втомитесь, але що то значить у ваші молоді роки! Коханий пане Никодиме, махніть ви до Коборова! — Він витяг з кишені шкіряний капшук, у якому побрязкували ключі. — Рятуйте мене, пане. На вас уся надія!

Никодим знизав плечима.

— Не люблю я ритися по чужих тайниках.

— Золотий ви мій! — Куницький благально склав руки.

Никодим вдавав, начебто він міркує.

— Це ж повинен летіти, як оглашенний… Не виспишся…

— То що ж мені діяти, що робити?! — розпачливо шепелявив Куницький.

Дизма барабанив пальцями по столу. Нарешті махнув рукою:

— Ну гаразд, хай вам грець, поїду.

Старий, шепеляючи, почав дякувати, тиснув Никодимові руки, але в маленьких рухливих очицях його Дизма виразно помітив вогники страху і недовіри.

— Який тут ключ?

— Оцей, ось оцей. А відмикається зовсім просто, треба тільки верхню розетку поставити на дев’ятку, а нижню — на сімку.

Дизма взяв олівець і записав собі цифри.

— Ну гаразд, переїм щось і поїду. Викликайте автомобіль.

За годину Никодим по короткій розмові з секретарем зійшов униз.

Біля брами на нього чекав Куницький. Стариган так хвилювався, що не міг і приховати цього. Раз у раз підозріливо зиркав на Дизму, востаннє пояснював йому, що тека з документами лежить угорі праворуч, що в ній геть усі папери, які стосуються процесу, отож більше ніде шукати їх не треба.

— Добре, добре, — перебив Дизма і відчинив дверцята автомобіля.

— Тільки ж не забудьте, коханий пане Никодиме, замкнути сейф. І розетки поверніть.

— Буде зроблено. Ну, до побачення. Гайда!

Авто рушило. Хвилин через п’ятнадцять уже були за містом.

Никодим витяг з кишені довгий, вузенький сталевий ключ і зацікавлено оглянув його.

— Така мала чортівня, — буркнув під ніс, — а стільки можна зробити з нею.

Автомобіль швидко мчав знайомим шосе. Незабаром став накрапати дощ, вкриваючи шибки дрібнесенькими крапельками. Починалися ранні осінні сутінки. Никодим підняв комір і, поринувши в роздуми, задрімав.

Зупинилися тільки раз, щоб замінити колесо, бо наїхали на гвіздок.

Було вже зовсім темно, коли попереду заблищали вогники Коборова.

Дизма вийшов біля під’їзду і дав шоферові розпорядження. Відчинилися двері, вибігли слуги.

— Пані дома? — спитав Дизма, не відповідаючи на уклони.

— Дома, ясновельможний пане. Пані в бібліотеці.

— Добре.

— Накажете доповісти?

— Не треба. Можете йти, я сам обійдусь.

Перейшовши темну залу, він одчинив двері.

Коло столу, схилившись над книжкою, сиділа Ніна. Не піднесла голови. Никодим зачинив двері і кашлянув.

Тільки тепер Ніна глянула на нього, і приглушений зойк вихопився