Борис Левандовський - Байки проти ночі

— У шкарпетці?!

«Ну так».

Хіхікаючи, Влад зайшов до кімнати, двері в яку були відчинені. Музика лунала з колонок дорогої стереосистеми: «Кінг Даймонд» вибухнув швидким гітарним соло.

— Мені подобається, — Влад зобразив гру на уявній гітарі й додав звуку.

«Непогано, — сказав голос. — Хоча я особисто надаю перевагу „Металіці“.»

Найбагатша шкарпетка у світі виявилася саме там, де і вказав голос, — затиснута між стіною й передостаннім коліном батареї. У ній зберігалося близько семиста доларів. Коли Влад, сидячи просто на підлозі, закінчував підрахунок, ззаду щось упало на паркет, і він мимоволі підскочив. Під вікном лежав якийсь предмет, загорнений у бархатисту зелену ганчірку. Схоже, дістаючи шкарпетку, Влад зачепив щось іще, заховане за радіатором, і тепер воно випало.

«Сюрприз», — прокоментував голос.

Річ у сукнині здавалася достатньо важкою, щоб розгепати чиюсь голову. Але, розгорнувши згорток, Влад побачив те, чого зовсім не очікував — німецький парабелум.

— Він заряджений? — Влад розглядав знахідку, як грибник, який спіткнувся об дивний наріст у лісі й не знає, що йому тепер із цим робити.

«Повна обойма, — повідомив голос. І додав: — Тобі вистачить».

«Вистачить?» — здивувався про себе Влад, однак за мить його увага знову цілком переключилася на парабелум.

«Добротна німецька машина», — наче між іншим зауважив його невидимий друг.

Влад уже збирався знову загорнути пістолет у тканину, але передумав і поклав його в кишеню так. Потім зі скороминущим занепокоєнням глянув на брудні сліди від своїх черевиків і повернувся в коридор.

«А гроші?» — нагадав голос.

— Ах, чорт! — ляснув себе по чолі Влад: вони неакуратною стопкою залишилися лежати на підлозі.

Виходячи з кімнати, він поглянув на двері з другого боку коридору й вирішив, що за трохи інших обставин він зробив би тут серйозніший шмон. Десь, може, ще зберігалася значна сума, наприклад, особистих заощаджень старшого брата. Але — Влад перевів погляд на мертве тіло в коридорі — обставини одноголосно виступали за термінове повернення секретного агента на базу; основна місія успішно виконана, перед ним — заслужений відпочинок, розваги і, хтозна, може, медаль. Та й голос нічого не згадував про це.

Але й не стверджував протилежного, правильно?

Бачу новий об’єкт, сер. Влад штовхнув двері… і раптом на очі немов упала чорна вуаль, його різко хитнуло й потягло слідом за дверима, що відчинялися…

Туп, туп, туп…

Він розплющив очі, пригадав, де перебуває, і прислухався. Йому здалося, що хтось ходить у сірому півмороку квартири. Праве плече і права рука затерпнули від довгого лежання на підлозі. Наче він щойно збирався переступити поріг цієї кімнати… і ось вона занурена в сутінки близького вже вечора — тепер Влад міг розрізнити лише контури навколишніх предметів.

У квартирі висіла така сама мутно-сіра тиша: мовчала стереосистема, мовчали стіни (Влад уперше зрозумів, що їхнє мовчання здатне виявлятися в якісно іншому значенні), не було чути навіть цокання годинника. Тільки кроки.

Наче хтось неспішно робить обхід володінь.

Ось скрипнуло за поворотом коридору в напрямку кухні, де темрява вільно розправила волохаті крила. На секунду-дві кроки завмерли.

І знову: туп, туп, туп…

У бік кімнат.

Влад обережно перевернувся на спину й підвівся на лікті, дивлячись у темний дверний проріз; одна нога до щиколотки була виставлена в коридор, він підтяг її до себе, покриваючись мурашками від шурхоту підбора по паласі.

Нічого. Ні звуку.

Він перевів подих.

І знову: туп, туп…

Зовсім близько, але нічого не видно, наче квартирою гуляє невидимка.

Туп, туп…

Може, подумав Влад, це той, кому належить голос? Або… Він раптом згадав про тіло дружка Стаса, що лежало в коридорі за два кроки від цих дверей… якщо ще лежало. Влад напружено посміхнувся. Треба звалювати звідси. До того ж будь-якої миті міг повернутися Старший Брат.

Влад перевірив кишені, чи все на місці, і повільно звівся на ноги. Його злегка хитнуло, але не більше. Вийшовши в коридор, він знову прислухався. А якщо господар уже повернувся, що коли він стоїть зараз просто за його спиною, щоб поставити крапку в усій цій грі? І на ньому теж. Га?

Він ступив до вхідних дверей, об щось спіткнувся й упав, розкинувши руки. Одна влізла пальцями в якусь щілину — м’яку й вологу, із твердими краями… О Господи, РОТ! Він відчув ще теплий податливий язик, слизький від слини й печінкового паштету — густий дух лизнув нюх Влада, пружно віддався в шлунку — і його знудило. Тепер, зважаючи на все, рукави двох його курток мали власний характерний