Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Бо, аби не сваритись, пропоную поділити перше місце з хитрощів порівну — на двох.

— Гаразд, уламав, — засміявшись, погодився Ши Бо, і вони обнялися. — До речі, Горане, колодязь не мілкий — цебро і досі ще не впало. Так що дійсно, лізь вже краще ти у цю безодню, — знову жартівливо мовив він.

— Ти що, друже, став боятись висоти? — підіграв йому Горан. — Скільки тебе знаю, ти ніколи і нічого не боявся.

— Тільки хворі нічого не бояться, друже Горан.

— Бо, невже ти когось боїшся? Нізащо не повірю!

— Звичайно, боюся, — вже серйозно відповів Бо Ши. — Та ще й як…

— І кого?

— Себе самого.

— І це все, Бо?

— Цього достатньо, Горане, — всміхнувшись, зазначив Ши Бо. — Навіть забагато…

— О, нарешті цебро впало! — вигукнув Горан, заправивши меча за пояс. — Все, я поліз!

— Давай, друже, обережно…

Горан вистрибнув на лебідку, обхопив мотузку руками, як канат, та ковзнув по ній униз.

Як тільки-но Горан зник у колодязній шахті, велетенський павук виліз зі своєї схованки. Не зводячи погляду зі спини Ши Бо, він миттєво почав наближатися до нього.

— Обережно, друже! — ще раз, вже у колодязь, гукнув Ши Бо та, стиснувши у руці меча, різко обернувся.

Павук стрибнув йому на спину. Але, побачивши, з якою прудкістю Ши Бо завертів над своєю головою мечем, якимось неймовірним чином підлетів у повітрі ще вище та, промайнуши над ним, приземлився з іншого боку колодязя. Гупнувшись на свої могутні лапи, павук дзиґою завертівсь навколо себе. Швидкість, із якою крутилось його волохате тіло, була настільки божевільною, що за якусь мить Ши Бо вже перестав вирізняти його контури. Павук перетворився у суцільний чорний вихор, у якому нічогісінько не можна було розгледіти, окрім самої чорноти. Раз по разу вихор набував форм якихось неймовірних чудовиськ, які зникали так само зненацька, як і з’являлись. І кожна наступна подоба, в яку трансформувався вихор, була огиднішою та мерзеннішою за попередню. Ши Бо зосереджено спостерігав за цим водоспадом жахливих перевтілень. З виразу його обличчя було видно, що він іще ніколи не був свідком подібного видовища.

— І що ж тебе так нудить, сонечко? — чи то у себе, чи то в потворного вихору запитав Ши Бо, стомившись від яскравих, але затягнутих фокусів Замори — а це був саме він.

Неначе почувши це дивне зауваження, чорна дзиґа одразу почала стихати, набуваючи вже незмінних, але ще більш огидних рис.

Потвора, що утворилася із дзиґи, не мала ні рук, ні ніг, ні голови. Вона нагадувала велетенський міхур, що булькав якоюсь рідиною з жабуринням. Замість бульбашок із нього одразу виринали або мерзенна пащека, або око — яке звивалося на якомусь хоботі. Хоботи, на кінцівках яких стирчало по оку, то витягувались до самого обличчя Ши Бо, то знову пірнали у волохатий міхур, розбризкуючи мерзенну рідину потвори навкруги, аби за мить вже знову випірнути із бульбашки та потягнутися на хоботі до Ши Бо. Сотні очей потвори, неначе кобри, звивалися довкола нього. Вони, пульсуючи, розширяли свої чорні зіниці, і з них проглядала безодня. Безодня, що гіпнотизувала Ши Бо, намагаючись втягнути, поглинути його у себе.

— Сонечко, я радий, що ти нарешті визначився, хто ти є, — спокійно вимовив Ши Бо.

Хоботи одразу загрозливо вишикувались у півколо та стіною зависли над самим обличчям Ши Бо. Від їх всепоглинаючого погляду в гіпнотичну несвідомість уже, певно, впав би будь-хто. Але Ши Бо тільки посміхнувся.

І, можливо, саме ця усмішка і рятувала його від такого потужного гіпнозу та цілковитого паралічу.

— Мушу зауважити, сонечко, — незлобливо мовив Ши Бо, — виглядаєш ти вкрай кепсько. На жаль, не можу визначити твою хворобу, але за усіма симптомами це не грип і не ангіна. Я припустив би, що в тебе проблеми з головою, але, на жаль, ти не маєш такого вкрай необхідного та корисного органу, як голова.

Чорні зіниці, тисячі очей ще знервованіше запульсували, звиваючись на своїх хоботах. Здавалося, що ці бездонні очі заполонили собою весь існуючий простір довкола Ши Бо.

— Вибач, будь ласка, що заважаю тобі тужитись, — знову посміхнувся Бо, — але, можливо, не варто так немилосердно знущатись над собою? Це нищить нервові клітини, а вони, якщо ти не знаєш, на жаль, не відновлюються.

Тьма очей настільки наблизилася до Ши Бо, що тільки мізерна товщина найтоншої у світі волосинки відділяла їх зараз один від одного.

— Я, звичайно, перепрошую… — прошепотів Бо та просунув у цю мізерну щілинку лезо свого меча. Обережно, аби не штрикнути око, він відвів меч на витягнуту руку. І тьма очей відразу відсунулась від нього на відстань леза.

— Вибач, сонечко, в мої наміри не входить образити тебе… Але від тебе щось не дуже добре пахне. Можливо, вся ця стрілянина поглядами впливає на декого — я не знаю. Але, якщо ти сподіваєшся, що я упісяюсь від страху, то, чесне слово, це намарно.

Зіниці очей зненацька почали поглинати чорнотою самі очі. Ши Бо навіть здалося, що вони на якусь мить злилися в одне чорне неосяжне око. І саме тоді, коли він, дещо розгубившись, спостерігав за цим перевтіленням, уся тьма очей вистрелила в нього блискавками. Стіна блискавок вдарилась у Ши Бо, і одразу чомусь відскочила назад, вразивши потвору, що їх породила. Огидне чудовисько враз заціпило. Хоботи, очі, пащеки та навіть бульбашки — було паралізовано. І вони почали тліти, прямо на очах.