Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— А зараз? — натиснувши зелену кнопочку, запитав Ши Бо.

— Зараз тим більше!

— А ось так? — натиснув на блакитну кнопку Горан.

— Не ламайте машину! — роздратовано вибухнула Мальва. — Ця пожежна знаходиться у комунальній власності Львова! А за пошкодження комунального майна мій батько відриває голови!

— Ваш тато працює катом? — ледь стримуючи посмішку, запитав Ши Бо, навмання натискаючи кнопочки.

На жаль, таке цікаве питання лишилося без відповіді. Ким працює її тато, Мальва не відповіла. Чи він працює у вороновому комунальному господарстві Львова, чи у людському, або на два фронти одразу, цього Ши Бо із Гораном так і не почули.

Ши Бо смикнув за рукав Горана, вказуючи на помаранчеву кнопочку:

— Ось, «потаємні вуха».

— Може бути. Зараз перевіримо, — прошепотів Горан та голосно додав: — Гарна дівчина, ця Мальва, але некрасива. Страхітливо, вкрай некрасива.

— Гарна, але некрасива? — перепитав Ши Бо. — Ти, певно, хотів сказати — чемна, але некрасива?

— Так-так, саме це я і хотів сказати, — погодився Горан, прислухаючись, чи не буде відповіді на таке жахливе зухвальство, як-от назвати дівчину некрасивою.

Відповіді не прозвучало. Тож цілком зрозуміло, що «потаємні вуха» було відключено. Інакше реакція була б негайною та бурхливою. І чим більш негайною, тим більш бурхливою. А так — усе було спокійно. Окрім реву двигуна та стомлених зітхань Ши Бо, нічого чутно не було.

Горан пригальмував, аби вписатися у черговий крутий віраж. Але, вдало пролетівши поворот, зненацька різко втиснув гальма. Колеса запищали і машина рвучко зупинилась. Прямо перед ними стояла пожежна, увесь бік якої прикрашав або, краще сказати, паплюжив здоровенний непропорційний напис: «Дар Львову від колег із Техасу».

Світло фар дрижало на цьому написі, яскраво освітлюючи його нові, свіжопофарбовані поверхні. Ані в машині, ані поруч із нею нікого видно не було.

— Слухай, Горане, друже, ти класно водиш, — полегшено зітхнув Ши Бо.

— А ти думав… — всміхнувся, переводячи дух, Горан. — Не даремно я три роки таксував.

— Твоя правда, — погодився Ши Бо, уважно розглядаючись навколо. — Не знаю, чи вижили би ми з тобою після зіткнення такого… Але батько Мальви точно би помітив, що його люба донька, не спитавшись, користувалась комунальною власністю міста.

— Нібито нікого, — прошепотів Горан, узявши меч. — Он якийсь колодязь… Спитай у Мальви, що воно таке. А я поки огляну тут усе.

З їхньої машини зістрибнув велетенський чорний павук та швидко заховався серед бочок, що стояли попід стіною.

Горан вискочив із кабіни й обережно, озираючись, рушив до дарунка «колег із Техасу».

— Шановна Мальво, — мовив Ши Бо, натиснувши помаранчеву кнопку, — ми знайшли пожежну. Дверцята до кабіни відчинені, але поруч і навкруги — нікого.

— Мають бути якісь двері, — пролунав у відповідь голос Мальви.

— Жодних дверей. Понад стінами розставлені якісь величезні бочки. А в центрі — колодязь…

— Це в’язниця. Джовані має бути там, — схвильовано мовила Мальва, і її голос задрижав. — Швиденько спускайтесь у колодязь! Але, окрім мого Джовані, нікого більше з полонених не торкайтесь… Ти чуєш мене, китайцю божевільний? Я забороняю рятувати будь-кого із злочинців, окрім мого Джовані! Чуєш, ні?!

— Спокійно, панночко, без нервів. Злочинців рятувати ми не будемо, — всміхнувшись, відповів Ши Бо та відключив «потаємні вуха». — Справжніх злочинців, на жаль, у тюрмах не тримають, — додав він, узявши до рук меча, що був захований в ногах, і вискочив із машини.

— Горане, що в нас поганого?

— Поганого — нічого, але й доброго поки що катма, — відповів Горан, оглядаючи бочки.

Зупинившись у якомусь міліметрі від волохатої павучої ноги, яка ледь виглядала із-за бочки, він уважно прислухався та озирнувся. Прямо навпроти його грудей зирили два чорні велетенські ока. І, певно, якби не їх цілковита чорнота, то він би неодмінно їх помітив.

А так… Поправивши косичку, що знову вискочила з-під блайзера, Горан опустив меч та рушив до лебідки, що стояла поруч.

— Тут ось лебідка! — гукнув він до Ши Бо. — Треба спускатись у колодязь.

— Цікаво, де поділися ті бої, які привезли сюди Джовані? — запитав Ши Бо, оглядаючи «дар колег із Техасу». — Чому лишили тут машину? Самі питання, а відповіді жодної нема.

— Якщо є питання, то і відповіді є, — мовив Горан, підтягуючи лебідку до колодязя. — Я спускаюсь у колодязь, а ти страхуєш мене зверху.

— Класна думка. Але пропоную все зробити навпаки. Я спускаюся, ти страхуєш.

— Слухай, Бо, невже ти думаєш, що бої, які привезли сюди Джовані, теж пострибали у колодязь? — встановивши лебідку та кинувши у колодязь цебро, запитав Горан. — Я у цьому сумніваюсь.

— Стривай, то ти хочеш сказати, що вони десь тут поховались?

— Думаю, що це більш вірогідно. Принаймні, самим стрибати у в’язницю — це безглуздя, — відповів Горан, здивовано прислухаючись до такого довгого та гулкого падіння цебра.

— Ага, значить, ти знову все легесеньке собі… — посміхнувшись, пробурчав Ши Бо. — А мені підсовуєш найважче?

— Як завжди, — теж посміхнувся Горан. — Ти ж знаєш, Бо, ми, серби, — найхитріші у світі.

— Ви на другому місці після нас, китайців, — жартома зазначив Ши Бо.