Олександра Бракен - Темні уми

від мінливих поривів вітру. Якщо не зважати на кілька покинутих автівок і зелені сміттєві баки, величезна автостоянка була порожньою. На тлі помаранчево-рожевих виблисків пообіднього сонця здавалося, що апокаліпсис уже опустився на Вірджинію.

А на відстані простягнутої руки — Салем. Десять хвилин їзди. При цій думці у мене всередині все стиснулося.

Лаям знову наполягав, що він один піде перевірити, чи все добре. Я відчула гумову рукавичку Зу на своїй руці, проте мені не потрібно було обертатися, щоби знати, який вираз обличчя я побачу.

Вона не хотіла, аби він брався йти у місце, котре видавалось, чесно кажучи, справжнісінькою пекельною безоднею, втім, як не хотіла того і я.

Саме тому ти зосталась, — нагадала я собі. Щоби подбати про них. І саме в цю мить той, кому я була найбільше потрібна, відходив від машини.

Ухопившись за ручку дверей, я вискочила з Бетті.

— Якщо почнуться неприємності, тричі натисни клаксон, — сказала я, зачиняючи розсувні двері.

Лаям, мабуть, почув, бо чекав на мене, зіпершись на заіржавілу кавалькаду візків для закупів.

— Чи я можу якось переконати тебе повернутися у Бетті?

— Нє-а, — відповіла я. — Ходімо.

Він пішов на крок позаду мене, запхавши кулаки глибоко в кишені.

Я не бачила його очей, але те, як він незграбно чалапав до понищених дверей, було доволі промовистим.

— Ти раніше запитувала мене, звідки я знаю про це місце… — почав він, коли ми вже майже дійшли до входу.

— Ні-ні, все гаразд. Знаю, що то не моя справа.

— Зелена, — сказав Лаям, — усе ок. Я просто не знаю, з чого почати. Ти ж у курсі, що ми із Чабсом переховувались? Ну, ні для мене, ні для нього нічого приємного в цьому не було. Він хоч би зупинився на постій у сараї пенсильванських баби з дідом.

— Еге, а ти мав приємність залягти на дно в одній із вишуканих американських установ.

— З-поміж усіх інших, — відповів Лаям. — Я не хочу розповідати про ці часи в присутності Зу. Не хочу, щоби вона подумала, що таким буде і її життя.

— Але ти не можеш обманювати її, — сказала я. — Знаю, що ти не хочеш її злякати, але й не можеш вдавати, що її життя не буде важким. Так нечесно.

— Нечесно? — Він зі свистом вдихнув повітря і заплющив очі. Коли ж він заговорив знову, його голос був ласкавим і м’яким. — Пусте, забудь.

— Ей, — сказала я, беручи його за руку. — Я все розумію, ок? Я на твоєму боці. Але ти не повинен удавати, що їй буде легко. Не треба так з нею чинити — не підставляй її під удар. Я була в таборі з тисячами дітей, які зростали з думкою, що мама з татом ніколи їх не покинуть, і вони… ми виходимо із цього стану серйозно скаліченими.

— Ей, ей, — вигукнув Лаям, і від його злості навіть сліду не лишилось, — ти не скалічена.

Я би могла заперечувати йому до посиніння.

Хай хто завдав собі клопоту зняти розсувні двері «Волмарта» з петель, але він не надто подбав, аби знайти надійне місце для їхнього зберігання. Бетонна підлога була всипана друзками скла, повибиваного із чорних металевих каркасів сотнями ніг. Переступивши через понівечені каркаси, ми зайшли в маленьке, дивне приміщення, яке колись, мабуть, слугувало холом.

Лаям, котрий ішов побіля мене, послизнувся на жовтуватій пилюці, що зібралась на підлозі. Я простягнула було руку, щоби його підтримати, коли це він від здивування щось пробурмотів. Хоч я і допомогла йому втримати рівновагу, його погляд так і залишився прикутим до підлоги, де в пилюці виднілися відбитки дюжини ніг.

Кожна форма і розмір, що відбилися на підлозі — від зубчастого малюнка підошв чоловічих крекінгових черевиків до хитромудрих закрутків дитячих мокасинів, — нагадували печиво, витиснуте зі щойно розкачаного тіста.

— Може, вони давні, — прошепотіла я.

Лаям кивнув, але далеко не відходив від мене. Я не змогла обдурити ні себе, ні його.

Струм у магазині вимкнули вже давненько, тож було очевидним, що він уже багато часу був відкритий для всього світу. Минула тільки секунда між тим, коли ми почули брязкіт на полицях неподалік і коли Лаям вискочив переді мною.

— Це… — почала було я, але він, похитавши головою, показав мені замовкнути. Ми вдивлялися у стелажі й чекали.

А коли розкішний, прегарний олень із шовковистою карамельною шкірою та великими чорними очима гордовито вийшов з-за перекинутих стійок для газет, ми з Лаямом перезирнулись і від душі розреготались.

Лаям, притиснувши палець до губ, помагав мені йти уперед, скануючи поглядом темні ряди ідентичних кас, що вишикувались попереду. Хтось позабирав візки з магазину і спробував захарастити ними прохід, створюючи таким чином подобу укріпленої стіни проти небажаних відвідувачів. Обережно, намагаючись не зачепити громаддя пластмасових кошиків, ми забралися на найближчу конвеєрну стрічку. Стоячи на її вершині, я мала змогу роздивитися, що біля іншого виходу ще більше нагромадження полиць. Скидалося на те, що щось величезне проламувалося